За старшого команди зв'язку був унтер Кокін, із довгастим, нездорового кольору, обличчям, із чудно одвислою нижньою губою, що ніколи ніяк не хотіла притулитися до своєї верхньої пасестри, справляючи вражіння, що власник її, одного разу в житті перелякавшися, роззявив рота й так не в стані вже був стулити його довіку.
Був це малописьменний парубок із новгородських, тримався він щільно гурту своїх близьких земляків, поводився з рештою підлеглих аж надто брутально, мене особисто зненавидів чогось од першої зустрічі - може тому, що його одвисла губа завжди притягала мій критичний погляд, і в розмові з ним я дивився не в вічі цьому незначному начальству, а на сакраментальну губу.
За всякої нагоди цей унтер намагався якнайприкріше дозолити мені; довідавшися, як боляче діє на мене брутальна лайка, він уживав найвишуканіших нагромаджень, посилаючи їх - коли не безпосередньо на мою адресу, як не було до чого причепитися, то хоч повз мене, в повітря і, мабуть, мав не абияку насолоду, побачивши, як мене пересмикує від тих його соковитих матюків.
А може за причину такої антипатії до мене дравила й не губа його, а те, що гурток однорічників якось одразу, органічно прийняв мене до свого товариства, може відчувши в мені грамотнішу за інших людину, а на нього - "старшого" - дивився так, неначе то був собі "звичайнісінький" солдат...
Свою нехіть до мене цей унтер незабаром виявив ділом, коли ми, зупинившись на якомусь півстанку в полі, довго стояли, мали нагоду повиходити з вагонів, і де я, щоб розвантажити себе від непотрібного барахла (фотоапарат я послав додому зараз по виїзді з Петрограду), викинув на рейки десятки Фото-пластинок (на склі) із негативами унтерофіцерських морд та фельдфебельських лик, фотографованих ще в Гельсінгфорсі.
Чи побачивши, як саме я викидав, чи знайшовши ті негативи в час прогулянки вздовж вагонів, унтер Кокін наробив великого бешкету, несподівано для мене виявивши нюх воєнно-досвідченої людини. На його думку виходило, що, залишивши після себе такі наявні докази перебування саме тут нашого полку (майже кожний негатив мав виразну відбитку нумера полку на погонах фотографованих, завжди навмисне наперед виставлюваних, щоб показати свої нашивки, а, значить, і рангу), - я зраджував перед ворогом воєнну таємницю, викриваючи місце перебування саме цієї частини тут.
Отакі побоювання зрадити місце перебування певної частини часом доходили до смішного, коли не назвати його трагічним.
Суворо заборонялося, наприклад, залишати після себе всякі сліди, а тим часом три тисячі чоловіка в поході, на відпочинках після кожної години переходу, волею природи мусіли тих слідів після себе залишати багато. Як тільки бо лунала команда зупинитись на відпочинок (п'ять-десять хвилин), так узбіччя дороги рясно вкривалося тими, кому наспіла черга, і перші дні й тижні походу багато праці коштувало унтерам та фельдфебелям привчати непокірних закопувати купки й швиденько приплескувати землею. Багато неприємностей з цим мали ті, хто не мав при боці похідної лопатки - хоч руками загрібай! - і таки доводилося так робити, під суворі оклики начальства, уподобляючися в такій роботі дбайливим, чепурним котам.
І в випадку з негативами унтер мав рацію. Заперечувати й не погоджуватися на ці його докази мені було нікуди, і я байдуже проковтнув би чергову порцію його брудної лайки, коли б на тому тільки й обмежилося. Але власник дегенеративної губи не заспокоївся - він пішов доповідати начальству, і справа вийшла б для мене й не дуже на добре, коли б перша інстанція - фельдфебель Данілов - це був той самий фельдфебель, що то я на ньому колись у Фрідріхсгамі так доладу інсценізував непридатність моєї бритви до його дебелого цурупалля на бороді, - фельдфебель Данілов за фотографування його з жінкою особливо потурав мені, і справу затушкував і тут, про людське око тільки вилаявшися зовсім лагідно, коли рівняти до лайки Кокіна.
Все кінчилося на тому, що я мусів тут таки, перед начальством, потоптати на дрібненькі скалочки всі викинуті негативи й пообіцяти, що "впредь" я буду обережніший.
Нарешті, на якійсь станції Гродненської губернії наказали нам вагони звільнити, вишикували вздовж колії, для чогось перевірили наявність людського складу й дозволили відпочивати, тримаючись "вольно".
Невідомо звідки припливла й блискавично поширилась між нами, пошепки переказувана, звістка, що саме цю станцію зовсім недавно обстріляли, що один "чемодан" потрапив у самий вокзал, що ворог, значить, десь недалеко.
Відпочивали тут довго. Наш потяг подався назад, огні на станції було позатушувано, ми сиділи, вставали і знову сідали, розмовляючи притишеними голосами, хоча виразної потреби на це, очевидно, й не було.
До нестямки хотілося їсти. Вечері нам кухні чомусь не варили, про обід, розданий давно, в далеко минулій дорозі, встигли вже забути, кортіло полізти до торби по сухарі, але чіпати "недоторканий запас" суворо заборонялося.
З недосвідчености своєї, думали ми, що це вже й є фронтові страждання, що це вже й є ті справжні поневіряння людські, на які засуджує війна.
Незабаром тодішні думки на цій станції стали вже смішні своєю наївністю, бо дальші дні показали всім нам справжнє обличчя війни, справжні умови, в яких доводилося не по пів дня, а по три дні й довше опинятися без рисочки в роті, та ще й під безнастанною загрозою - бути розірваним чи пошматованим, чи просто підстреленим і покинутим на повільне вмирання в чужому, незнаному полі.
Вирушили з тієї станції пізно вночі піхтурою, похідним порядком, виславши наперед розвідку, як належалося вже в сфері дії ворога, йшли до ранку лісами, перелісками, полями, ярами, зупиняючись на кілька хвилин перепочивати, повертали на всі боки, здавалося мені, що верталися назад, довго-довго маршуючи в протилежному напрямку, зупинялися, круто повертали знову, і знову плуталися в невідомих місцевостях, потомлені, голодні, підштовхувані приглушеними покликами офіцерів.
Аж на ранок зупинилися в чистому полі, що далеко спереду підіймалося вгору узгір'ям і зникало десь аж там, за затуманеним обрієм.
Від голови полку побігла назад якась команда, передня частина загукала "ура!", а коли команда докотилася й до нас, самокатчиків, що йшли в хвості колони, ми дізналися, що стоїмо зараз на кордоні Німеччини, про що свідчили недалеко поставлені мережані стовпики з позбиваними вже німецькими одноголовими орлами, що оце зараз, значить, ми переможно вступаємо в ворожу землю, і з того маємо виявити велике патріотичне піднесення, гукаючи голосно "ура!"
Правда, пролунало те "ура" з уст тритисячної людської маси, зголоднілої, втомленої цілонічним переходом, не зовсім піднесено, але начальство наказало полковій оркестрі вдарити переможного марша: музика справді підбадьорила, і полк рушив німецькою землею вже жвавіше, поки не вийшов та не пересунувся за узгір'я.
До речі, про музику. Лиха година вигадала її на солдатське нещастя. Мені потім часто доводилося спостерігати, як потомлені довгоденними переходами, вкрай вимучені, люди ставали вже на грані - або цілковитого отупіння, що межувало з повною нечутливістю, майже втратою свідомости, або треба було тільки маленької іскорки, щоб уся та маса вибухла гострим, лютим і страшним протестом:
- Годі знущатися далі!
І от, саме в таку мить, несподівано, здалека, з передніх лав, виривалися бадьорі, рвучкі звуки музики, неслухняні ноги починали самі рухатися, ступати жвавіше, зникала млявість у всьому організмі, прояснювалася голова, відсталі підтягалися, і через якісь дві-три хвилини полку не можна було впізнати: неначе тількищо вирушив на невеличку прогулянку після довгого, спокійного, мирного життя.
І ще довго по тому, як останні акорди завмирали в непорушному повітрі, йшлося бадьоріше, не почувалося втоми, всі прожилки нервів іще наспівували, невідомо звідки викликаючи сили, що, здавалося, навіки вже лишали людину.
Ми пересунулись за узгір'я. І ось тут, як здалося мені, всі три тисячі людських істот одразу стрепенулися так само, як стрепенувся й я, тим більше, що й музика давненько вже замовкла й переможний настрій сам собою десь зник за останніми вібраціями задерикуватих вигуків мідяних сурм.