Купу обгорілих людських трупів на згарищі пожежі я бачив.
ПЕРШИЙ БІЙ
До села Найдорфу прийшли 26 серпня десь опівдні. Місто Лик залишилося позад нас кілометрів за п'ятнадцять. По дорозі до Найдорфу зустрічали мирних жителів, звичайних собі німецьких селян, до когось із них Серьожа Серк, людина взагалі мало балакуча, заговорював чистою німецькою мовою, розпитуючи, що там і як там спереду. Йому привітно відповідали. Серьожа, через це, виростав у нашій уяві до великих розмірів, ми жагуче випитували, що сказав німець, але чули, звичайно, дуже лаконічні відповіді:
- Нічого, все гаразд, каже.
Зустрічали й пошматовані залишки якихось наших частин - з лазаретними лінійками, звідки було чути стогони, із кількома десятками поранених, що мали сили йти (без рушниць уже й без бойового устаткування) самі, без сторонньої допомоги. Обличчя у них були стражденні, виснажені, якісь землисто-зелені, дивились вони якось повз нас, наче не добачаючи, і мандрували в запілля, на відпочинок, на лікування.
Такі зустрічі дуже дратували Колю Мухіна:
- Що за чортовня, - хоч би нас вели якоюсь іншою дорогою!..
Йому ніхто не відповідав, але видно було, що справді краще було б, навіть в інтересах підтримання "бойового духа" в своїх частинах, не показувати отак неприкрито, відразу, наслідків того, що чекає ці свіжі частини може через яку годину-дві переходу...
Село було порожнє, коли не вважати за населення тих кілька жінок із дітьми, що залишилися в кількох хатах на все село, та ще двох-трьох дідусів, що, очевидячки - або сили не мали вирушити з села, або самовіддано вирішили загинути в рідному селищі, коли до того дійде.
Оголошено постій у цьому селі. Десь недалеко гуркотів грім артилерійського бою, коли налітав порив вітру - чути було кулеметне стрекотання, а в селі було тихо, наче все тут вимерло.
Село чистеньке, з брукованою вуличкою, хатки всі одноповерхові, чепурні, кам'яні, коло кожної обов'язкові квітнички - чисто, гарно і затишно. І спокій цього затишку, порушуваний незвичайною для нього метушнею солдатської маси, тупотінням кінських ніг по брукованій вулиці і незвичними для цих охайненьких акацій уздовж вулиці чужими вигуками чужих людей, мимохіть викликав думки про образу, про гостру кривду, яку принесла війна цьому людському пристановищу , пристановищу мирної, спокійної праці.
Хатки в селі стояли стрункими двома рядками вздовж улиці, зараз за хатками починалося прибране після жнив, але не пооране на озимину, поле, недалеко від хатки, де зупинився я з кількома самокатчиками, тяглася далеко в поле обсаджена з двох боків не густо деревом, так само брукована дорога, що за якийсь кілометр спускалася вниз, у долину, а потім виринала з неї, ховаючись геть-геть за обрієм, звідки чути було:
- Бух-бух!
- Бух-бух-бух-бух!
І через хвилину знову:
- Бух-бух!
Стріляла, як казали фахівці, німецька артилерія десь зовсім недалеко, а з нашого боку їй ніхто не відповідав.
Штаб нашого полку розташувався далеченько за селом праворуч - отак, як переїхати оцей лісок, що тягнеться сизою, затуманеною смугою далеко на захід, та повернути ще круто праворуч, буде широка прогалявина і, значить, там.
Так оповідав мені про місце перебування штабу "старшой", коли десь о другій годині впочі збудив і наказав одвезти якогось пакета, переданого одним із ротних командирів.
Я виїхав із села праворуч - отак переїхати хотів одразу лісок, але виявилося, що тому ліскові й кінця-краю немає, дорога в ньому, а радніше - стежка нерівна, їхати велосипедом аж ніяк не виходило, і довелося плутати кілька годин, перетягаючи машину на руках через несподівані перешкоди на стежці: повалені дерева, ями, вибоїни, глибокі калюжі. Проте, штаб полку я знайшов, доручення виконав, і тим самим шляхом мав повернутися негайно назад із якимось наказом полкового командира.
Та виявилося, що той зрадливий лісок має не одну ту стежку, - потрапив я якраз на іншу, зрозумів це пізно, коли вже нікуди й ніколи було вертатися назад шукати старої дороги, і пішов навмання, почуваючи, проте, що напрямок держу певний.
Отак ідучи й блукаючи, думав про свій далекий, хороший і дорогий Канів, про все, що найдорожчого там залишилося і, замріяний, забув зовсім, де я, що я і до чого я...
І раптом...
Такого жаху не переживав я за свій недовгий вік ніколи доти, як не переживав нічого подібного й пізніше, в найжахливіших ситуаціях на фронті й поза ним.
Через хвилину я вже пробував глузувати зсамого себе, лаяти себе передостанніми словами, пробував голосно засміятися, - правда, з того сміху вийшло тільки конвульсивне скривлення губ, та й усе...
Саме ото, коли мрії - такі солодкі, такі нестерпучо принадні витали десь над місячним світлом залитим Дніпром, я дійшов до якоїсь прогалявини, де було озерце - отаке саме, як у моїх мріях, залите золотим сяйвом, а коло озерця спочивав величезний табун гусей. І саме ото, коли мені здавалося, що колише мене легенький човник у Дніпровій затоці, зарослій густою ряскою і вкритій білими, пишними лілеями, - скочила, перелякана моєю появою, вся сотня гусей на ноги, на крила, крикнула в один голос пронизливо на ввесь ліс, і полопотіла на озеро.
Мені здається, що коли б мав право молодий, двадцятиоднорічний юнак сивіти від несподіваного жаху, мусів би я неодмінно посивіти, бо вмить усе тіло мені помертвіло, велосипед випав із рук, і я - на одну коротку мить, на мить тільки, поки свідомість не охопила причини того жаху, присів, майже впав...
Розуміється, що про мою пригоду ніхто з товаришів у команді не знав і не дізнається про неї ніколи, бо відразу причепили б прозвище страхопуда, гусячого опудала, чи ще щось, хоч і незграбне, проте, уїдливе й образливе.
Повернувся я до свого посту далі без пригод. Була ще ніч, і я ліг досипати в тій самій хатинці, звідки мене зрушив серед ночі "старшой".
Чи від того несподіваного хвилювання - переляку, чи від недомріяних до краю мрій, довго не спалося а коли вже очі починали склеплятися, то все здавалося, що десь отам, під підлогою, хтось гомонить, хтось пошепки, по-змовницькому, щось вирішує, щось таке там дирчить, щось шарудить... Особливо врізалися в пам'ять тоненькі-тоненькі, ритмічно з-під підлоги вихоплюючись, гудки-поклики: ті-і-і... ті-ті-ті... з цієї нагоди пригадалася пекельна машина, підкладена в Петербурзі Столипінові, й оповідання міністрового лакея, що чув уночі тік-тікання, неначе годинника, до самого моменту вибуху, після якого він таки залишився живий, -аналогія здалася мені за дуже невдалу, і смішну; посміхаючись, і заснув я до наступу недалекого вже ранку.
Другого дня якийсь спритний новгородець за якусь дуже незначну плату (здається, за півпачки махорки) проміняв мені чудового німецького велосипеда, добутого десь у льоху, в залишеній без господарів хаті. Знайшов він там тих велосипедів щось із п'ять, безперечно машин військового походження, і от, мене й досі дивує недалекозорість нашого військового командування, що не звернуло тоді на цю знахідку жодної уваги, не зважаючи на виразну підозрілість її.
Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фургоні - одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев'язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев'язка вже мокріла від крови.
Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом: