- Казакен! І показували - той рукою, а той пужалном - десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза...
І тількищо фургон од'їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з'явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села - як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.
Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої - десять, двадцять, п'ятдесят розривів... А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет...
На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задригавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови...
Отак само безвладно, несамовито кидався й я - від стіни до стіни хати, міцно тримаючи недавнього свого трофея - нового німецького велосипеда й забувши, що маю рушницю, що треба ж од когось одбиватися... Десь якийсь шматочок цеглинки, одбитий од хати кулею, боляче вдарив по пальцю. Схопивши пальця, за дитячою ще звичкою, в рот, я побачив, як із нього юшить кров, і в очах потемніло.
І от, у цю мить на середину вулиці вискочив офіцер - я добре знав, що він із четвертої роти, капітан Павіян - і голосом, якого ніколи ніхто від нього не чув - пронизливим, владним, могутнім голосом гукнув так, що відразу все на вулиці очуняло:
- Ррроти, слухай мою команду! Обабіч дороги - в цеп! По ворожих хатах, часто, плі!
Кілька розмірених, розрахованих сальв, і все вщухло, - перестали навіть долітати здалека шрапнелі.
Далі я бачив, як розлютовані солдати кинулись до хат, висаджуючи двері прикладами, когось кололи, хтось дико-несамовито кричав, і десь недалеко від мене голос того самого офіцера Павіяна, на честь і хвалу йому будь сказано, попередив дику розправу над жінкою, що вискочила з висаджених дверей в одній хатці, щільно притуляючи до грудей дитину-немовля, бо над ними вже підійняв, розмахуючись зрозгону, приклада якийсь оскаженілий бородань четвертої роти...
З'ясувалось все незабаром. Німецька позиція - ось тут недалечко, три кілометри за селом. Село сполучене було з німецькими окопами кількома запільними телефонними дротами, все, що робилося в селі, щохвилйни передавалося на фронт, і в моїй хатині, де я ночував, у льоху, під підлогою, ті-тікали поклики польового німецького телефону.
З горищ, із льохів повитягали з десяток німецьких хлопців - казали, що це були попередягані солдати, а за це їх повели отуди, недалеко зовсім - за оту високу кам'яницю-елеватора край села, де орудував наш червоний хрест, і там засудили... Швидко й немилосердно, як на війні... Жертв у нас, надиво, небагато - багато менше за них, засуджених, і я, близько бачивши ці спокійні, впевнені обличчя німецьких вояків у цивільному одязі, ніяк не міг почувати до них найменшої ворожнечі, і присуд боляче стиснув серце.
Але - на війні, як на війні.
Згодом тридюймовка почала знову посилати нам гостинці, полковий штаб перебрався в село, розташувався в якіись хатині з протилежного від фронту боку вулиці, і нас, усіх самокатчиків, було покликано вартувати коло штабу.
Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір'ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, без сило падали на подвір'я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.
Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.
Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.
Саме тоді вискочив із штабу ад'ютант - вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем - підпоручник Птіцин - і гукнув до нас:
- Ну, хто візьметься за серйозне доручення?
Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колег і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: "ну?", як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:
- Я, ваше благородіє!
Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік долини ворога, переїхати полем, з'їхати в долину, в окопи нашого сусіда - 5 полку, якому гостро була потрібна допомога, бо ворожа артилерія добивала рештки кількох рот, - треба було передати командирові 5 полку пакета-запитання, куди та як посувати йому допомогу від резервного 6 полку, і вернутися з відповіддю назад.
- І це все?
- Це все, - відповів полковий ад'ютант із пташиним носом, обличчям і прізвищем і, бавлячись аксельбантами, жартівливо додав:
- Або з хрестом, або на хресті!
Мене це останнє зауваження ані трохи не зацікавило - цікавив новісінький німецький велосипед, що мав мене бурею промчати через оте поле за селом, цікавило, що й моя участь у цій трагедії, що відбувається он там, недалечко за нами, щось важитиме.
Може, вчасно довізши пакета, я врятую не одну сотню людей від неминучої смерти, може на найближчому пункті відпочинку я матиму змогу написати додому - був під дощем куль, бачив у вічі справжню війну, справжню небезпеку, може це ще щільніше, ще неподільніше зв'яже мене з покинутою на Україні моєю любою, може виросту в її очах, може відпише вона мені теплого, сердечного листа...
Вихрпившись на чисте поле за село, я натиснув педалі, вибрав рівний, простий напрямок брукованим шляхом, заплющив щільно очі, щоб не бачити он там на узгір'ї, довгою, впоперечною гадюкою простягнутих, ворожих окопів, щоб не гіпнотизували погляду блискучі шпички німецьких касок, що веселими зайчиками різали очі - одна, дві, десять, сто...
В ушах свистів вихор потривоженого моєю зігнутою на велосипеді постаттю тихого, післяобіднього серпневого повітря, машина котилася, як на добре начищеному паркеті, думки блискавично стрибали - від далекого Канева до зовсім недалекого місця мого призначення, очі щохвилини мимохіть розплющувалися, щоб ізнову інстинктовно заплющуватися перед надокучливими джмілями.
Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій - ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уідливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу... Дзенькнуло щось у спицях, цокнуло об раму, якось ненатурально підскочила вгору пола шинелі (і що було б скатку скатати!), а ось-ось уже й долина, ще кілька натисків на педаль, а там - стрімголов униз, он туди, де посеред долини стоїть велика кам'яна будівля - звичайна по німецьких полях клуня на збіжжя, а біля неї ж і люди - наші люди метушаться!
Іще мить, іще тільки одну мить...
Раптом, поставлена на удар тридюймовка, вириває за кілька кроків перед машиною стовп землі, обсипає мене всього дрібними грудочками, в ушах лящить від гострого, пронизливого вибуху, блискавично роблю рулем круту "восьмірку", вибухає позаду друга, праворуч, ліворуч - третя, четверта.
Коло клуні хтось забігав, хтось там махає руками, хтось не своїм голосом кричить:
- Лягай! Лягай! Плазуй!
Іще мить, іще одну тільки мить - перевал, і - вниз - стрілою, кулею, хвилею бездротового телеграфу... А тридюймовка женеться, а поставлені на удар набої заступили собою дрібних, невидимих джмілів, і перестрівають, випереджають, обганяють, намагаються, сліпі, намацати, влучити, розтрощити зрячого... А Канів! А моя дорога Дівчина!..