І почалася знову ходня - з переходами по шістдесят кілометрів за день, із короткими відпочинками на годину-дві серед ночі, з недоїданням, із нелюдською, безмежною, невимовною втомою, коли люди спали йдучи, плутали ногами, спотикалися, падали, але, гнані суворими окриками начальства, так само виснаженого, потомленого, як і ми, підводилися й машинально, як автомати, далі міряли неслухняними ногами просторінь.
Безнастанні переходи в найпротилежніших напрямках, на добрій відстані від ворожих позицій - бо до нас тільки інколи здалека долітали відгомоном вибухи артилерійського змагання, та ночами пригнічували дух червоні заграви далеких пожеж, - ці переходи тяглися з півтора тижні.
І здавалися вони за безглузді своєю непотрібністю, здавалося, що нас ізнову просто вишколюють, загартовують тими довгими переходами до поневіряння, як почали були привчати взагалі до похідного життя перед вирушенням на фронт, ганяючи тижнів три по Фінляндії.
Проте, і в цих походах, як ми пізніше довідалися, крилася певна військова стратегія; ми блукали по території, недавно звільненій німецьким віиськом; наше командування, за прикладом Найдорфу, знало, що трохи чи не в кожному залишеному на очищеній території мешканцеві ворог мав свого інформатора; понад полком, коли він, простягшися довгою гадюкою, маршував од ранку до вечера, вночі перекидаючись у зовсім протилежний бік і на ранок знову маршуючи, як зовсім інша, свіжа частина, - понад полком часто з'являлися німецькі аеропляни з чорними хрестами на крилах, робили кілька поворотів і, обсипані густим дощем недошкульних солдатських куль, спокійно собі поверталися до себе.
І всі наші поневіряння, виходить, були на те, щоби збити з пантелику ворота, показавши, яка сила-силенна війська безперестанку суне з різних напрямків, які невичерпані джерела резервів приготовлено на підмогу фронтові...
А щоб не датися в знаки інформаторам з-поміж цивільного населення, наказано було повивертати навиворіт наші малинові погони.
ПІД АВГУСТОВОМ
Отак блукаючи, інколи стикалися з ворожими роз'їздами, що свідчило про наближення до головних німецьких сил; інколи на цілу добу зупинялися через це, нашвидку окопувались, одстрілювалися, збігалися в атаки, втрачали багато людей; як тільки надходила ніч, одступали, позалишавши на поталу ворогові в окопах поодиноких стрільців - обдурювати цілу ніч німця безперестанною ритмічною стріляниною з рушниць.
Зупинилися, нарешті, і встряли в серйозне діло перед Августовом.
Це вже була середина вересня, осінь давала себе в знаки - було холодно, мокро, непривітно і брудно. З харчуванням дедалі гіршало: чи комунікація була неналагоджена, чи одвічне інтендантське головотяпство тому було причиною, але ми систематично в цих походах і переходах голодували, бо годі було сподіватися на поживу в порожніх, поруйнованих, покиданих мирним населенням, селах.
І дарма, що колишній "дядька", тепер уже унтер, Уткін правив трохи не за головного інтенданта полку - він літав із невеличким загоном далеко навколо лінії руху полку й "заготовляв" худобу на поживу полкові, але ті його заготівлі найближчий, конкретний наслідок мали тільки той, що Уткін - це ми всі добре знали - дуже швидко став багатою людиною, на коротких відпочинках днями й ночами грав у двадцять одно з такими самими заготовцями, як він, і мав уже кілька тисяч карбованців.
Перед Августовом наші роти змінили якусь натомлену й добре поскубану військову частину з сибіряків, а команда зв'язку, тулячись коло штабу, оселилась за пригорбком у подвір'ї закинутого, колись дбайливими господарями, хутора, вже досить понівеченого попередніми постояльцями.
Житлові кімнати тут, розуміється, посів штаб і заселили офіцери та полковий батюшка (ох, і батюшку ж послав нам Господь! Його пронизливі матюки були вдесятеро соковитіші за вишукані, семиповерхові викрутаси самого унтера Уткіна...); роти залягли недалеко в окопах, а нам припала повіточка - справжній едем, коли рівняти до недавнього тісного, холодного й неймовірно брудного та смердючого хлівця. Тут було затишно й сухо. Ми прийшли сюди, в це благословенне місце, ще вдень, і всяк на свою мірку мріяв, як чудово поспимо, нарешті, після двотижневих безперестанних боїв, тривог, переходів.
З харчуванням було зовсім погано. Варену їжу, захололу, розбовтану, як і завжди, кухня могла привезти з обозу першого розряду тільки десь увечорі, зварити нашвидку не було чого, хліба давно бракувало.
З того приводу відбулася у нас нарада. Саме коли вдень пригріло сонце, а на фронті, що он там - за перевалом, було порівняно спокійно, ми, вільні від наряду зв'язисти, розташувалися за межами хуторського двору, під нашою повіткою, де сонце посміхалося останніми вже, малопривітними осінніми посмішками.
Треба було обговорити харчове становище і трохи почистити вошву. Обидві справи були однаково глибоко важливі, невідкладні.
Дивне діло: не минуло ще й місяця, як ми опинилися в справжньому фронтовому оточенні, а вошва - цей перший і найлютіший солдатський ворог - устигла вже розплодитися мільйонами.
Спочатку завдавала вона нестерпних мук, почуття огиди перевертало всі нутрощі, найзголодніліший шлунок одмовлявся приймати їжу, коли ввесь організм відчував безнастанне плазування скрізь і всюди, у всіх напрямках, загонів цієї білої армії. Пізніше, правда, тіло задубіло, якось байдуже почало реагувати на всі організовані й неорганізовані вилазки (бувало - їси з казанка, нахилившись над ним, а вони одна по одній - у казанок!), люди призвичаїлися і їсти й спати порівняно спокійно в часи коротких відпочинків, дарма, що з них тисячами струмочків поволі випивалося кров.
Не міг ніяк до останніх днів примиритися з цим, призвичаїтися до вошей, тільки однорічник Серьожа Серк.
Цей, взагалі якийсь понуріший за інших, юнак, під тиском таких суворих і гидких обставин солдатського життя, почав на очах занепадати духом, і коли б життя його на цьому світі протяглося було довше, - хто зна, чи не наробив би він чогось незвичайного, або чи не зійшов би на стан цілковитого тваринного отупіння, що найчастіше траплялося з викоханими інтелігентами з аристократичних, багатих родин. А походив Серьожа Серк, як я вже раніше згадував, із родини аристократичної - якогось видатного петроградського цивільного генерала.
Ось і тепер, коли, жадібно ловлячи останнє проміння вересневого сонця, підставляючи під його непевний захист достоту спороте вошвою тіло, ми поскидали з себе все й почали полювати, Серьожа Серк, зовсім оголившись, злісно зібгав докупи свою пару чудової, тонкої білизни й жбурнув її геть од себе в глибоку калюжу... І мовчки, ні на кого не дивлячись, тільки важко сопучи, поліз до солдатської торбини діставати зміну.
Коля Мухін обурився на таке марнотратство:
- Так же не можна, Сергію, - а якщо цю пару вже замінити буде нічим?
Усі ми мали білизни тільки по дві пари. І де тільки можна було - в річках, ковбанях, ставках, калюжах придорожніх, завжди ретельно випирали - без мила - тим, правда, аніяк не впливаючи на дальший родовід наших лютих ворогів: помочені холодною водою, воші тільки щільніше тулилися до рубців, а потім ще лютіше накидалися на наше, й так виснажене ними, беззахисне тіло, щоб надолужити прогаяне.
Серьожа довго не відповідав, уперто сопучи носом, і тільки після того, як мовчазний фон-Лямпе - високий, як придорожня тополя, незграбний і некрасивий, але добрий, симпатичний і акуратний парубійко, кольнув його:
- От німець, Сергію, так би не зробив...
Серьожа не стерпів:
- Мені дівчина пришле, а от вам і справді треба барахло берегти, фон-Лямпе.
Фон-Лямпе пильно на нього подивився.
Серьожа витримав погляд і, моргнувши, здалося мені, до Мухіна, кольнув іще:
- До речі, фон-Лямпе, чому ви, з височайшого дозволу, не відкинули й досі ганебного додатку до свого прізвища?
Для бідного фон-Лямпе це були два удари поспіль. Його незграбна постать глибоко нас переконувала, що навряд чи знайшлася б у світі дівчина, яка послала б йому пару білизни, а своїм "фон" він дорожив, як доказом аристократичного походження, ведучи свій рід од якихось славних прибалтицьких баронів чи баронетів. Але фон-Лямпе - культурна людина. Він притамував біль од образи і, щоб не доводити до гострої суперечки, вчепився тільки за друге - за "фон". Він висловив своє глибоке переконання, що наш генерал Брінкен, як тільки ось незабаром скінчиться війна (в це "незабаром" у нас найбільше вірив фон-Лямпе), неодмінно, з височайшого дозволу, не тільки відновить собі "фон" та "ден", а ще й напевно додасть щось, на зразок, скажемо, такого: "фон-ден-Брінкен аус Шлезвіг", або ще щось...