Серк органічно ненавидів німців і ладен був суперечку загострити, але розпалитися їй не дав Коля Мухін.
Тут таки, з невеличкого діялогу між цими товаришами, дізнався я, що операціями кайзерового війська на нашому саме фронті, на фронті нашого корпусного командира генерала Брінкена, керує... його рідний брат - німецький генерал фон-ден-Брінкен...
Коля Мухін, зупинивши суперечку, нагадав про їжу. Передягнений у нову, чисту білизну, Серьожа - чи з почуття приємности, що збувся на якийсь час нападів загонів білої сарани, чи, щоб остаточно примиритися з ображеним його уїдливими запитаннями фон-Лямпом, дістав із своєї торбинки ще одну плитку шоколаду й поділив на всіх по щирості.
Ми знали, що в торбинці Серьожі Серка лежить щось із фунт шоколаду ще з дому, - заповітного шоколаду, своєрідного "недоторканого запасу", на випадок надзвичайної скрути; знали, що Серьожа досі суворо оберігав материн заповіт (це вона йому в останню хвилину прощання поклала шоколад до торбинки), і Серьожин учинок усіх нас дуже розчулив, тим більше, що голодні кишки в кожного давно вигравали неймовірних маршів.
Я з фон-Лямпом узявся йти добувати картоплі. Десь таки ж у полі, напевне, не встигли її всю викопати, захоплені війною польські господарі (це було якраз у межах розташування польських сіл).
З великими труднощами - і пригинаючися, і повзучи по мокрій, брудній землі, і кулею перебігаючи окремі, відкриті ділянки перед фронтом, ми таки знайшли забуту картопляну плянтацію, що нагадала мені славнозвісного некрасівського вірша "несжатую полосиньку", і добули чудової, піскуватої бульби, як її тут іменують - стільки, скільки вистачило сил нести.
По дорозі натрапили на окіп восьмої роти. Погано, на пів зросту людини, зроблений, мокрий, слизький окіп, обплетений спереду наспіх колючим дротом, справляв гнітюче вражіння.
Попросив у нас картоплі "може, хоч сирої погризу..." поповненець восьмої роти, товариш Іванов - нікому не відомий робітник якогось петроградського заводу, чоловік років під сорок, із одутим, запухлим обличчям, каламутними очима (можливо, що працював на шкідливому виробництві), ввесь у брудній глині. Сидів він, скандзюбившись, мов мала дитина, в окопі, просто в калюжі, й дивився на нас, коли ми, зігнувшись учетверо, проходили повз нього - здавалося мені - з заздрощами.
- Что, браток, - спитав він, - нє слихать: скоро там замірят?
- Ні, не чути такого... А хіба що?
- Да устал больно... Отдохнуть би...
О, це "отдохнуть би"! З скількох тисяч уст молодих, повних сил і життя людей, доводилося мені чути це запашне, принадне й далекосягле слово! І скільком тисячам їхні гарячі бажання відпочинку здійснювалися для них самих несподівано...
Вже другого дня я дізнався, що тієї самої ночі, поміж багатьох, кого німецькі кулі й чемодани примусили навіки відпочити, був і товариш Іванов із Петрограду, нікому не відомий робітник, що працював, можливо, на шкідливому виробництві...
Стався при мені пізніше й друотакий безглуздий, трагічний випадок: якось уночі, далеченько в запіллі, вже після бою, санітар, закінчивши копати яму, приготовлювану для трупів забитих недавно товаришів, виліз із ями, кинув лопату, підняв угору руки і потягся - солодко-солодко потягся, аж кісточки йому захрустіли. І вимовив тільки одну фразу:
- Ех, отдохнуть би!
І звалився в ту саму мить у ту саму яму, на смерть повалений одинокою якоюсь, заблукалою "шальною" кулею...
Зустрів товариша Хому. Він у роті. Він воює, в атаку ходити ще не доводилося, стріляє найбільше "в ясні зорі", і має велику надію, що ось-ось буде... за ротного писаря:
- Як тільки вб'ють писаря Шила, я - перший кандидат...
І через те й мені він ані трішечки не заздрить. Він свого доб'ється. Ого-го!
Становище ротного писаря мало чим відрізнялося від становища інших рядовиків: він завжди і скрізь у роті і з ротою. Тільки й пільги, що його менше в розвідку посилають, коли сам не напроситься, у секрети та в застави не становлять. А вже під час передишки після бою, коли всі інші мали право трохи відпочити, ротний писар мусів бігати - перевіряти "живий склад", писати списки на вбитих та без вісти загиблих, заводити до ротних реєстрів "поповнення", і все це - в окопних умовах, без канцелярських столиків та приладдя, найчастіше - на колінах, або притулившись до задка двоколки, чи й просто присівши по-турецькому десь у закутку подвір'я, коли рота відпочивала в якомусь забудованому місці.
Писаря Шила - маленького, білявого, вертлявого й надзвичайно енергійного та розумного хлопця з архангельських, не вбили скоро, як того, може й не хотячи, сподівався товариш Хома, і довго ще довелося моєму другові відбувати всі неймовірні труднощі й зазнавати небезпек на становищі звичайного рядовика восьмої роти.
Картоплю ми з фон-Лямпом приставили з честю. Вже добре повечоріло, а кухні не чути.
Вирішили, не покладаючись на кухню, негайно готувати власну вечерю. Яка це розкіш - піскувата, розсипчаста, зварена в солдатському казанку надворі, картопля, коли ще є до неї й трохи соли!..
І от - тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір'ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали - з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували - ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, - мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.
Я знав, що це - робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому - першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.
З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.
Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому грунті, здавалося - цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском - не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині - зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.
Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.
Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.
Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене "ура!" і - мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.
На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.
Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от - я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу - може небагато, яких три кілометри, а може й п'ять чи десять - блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.