Мені здавалося, що цей спосіб карати фельдфебель ("шкура", зверхстрочний, платний служака) і вибрав собі за систему, зганяючи незрозумілу лють на нелюбих йому солдатах.
До таких нелюбих, насамперед, потрапив і мій найбільший у казармі приятель Хома Мельниченко.
Прибув він до нашої казарми через тиждень після мене, так само через "двадцятий номер", так само з запасних жеребкових, походив із України, служив, як він казав, за писаря в одеському окружному суді, мав дуже виснажене, змарніле, скивасте обличчя й хутко заростав рудуватою щетиною, завжди справляючи вражіння неголеного, невмиваного, неохайного.
А те, що приїхав він до полку у всьому казенному - від жовтих, чотирикутних чобіт до солдатського картуза, і привіз папірця, що ввесь одяг треба йому відібрати й повернути до військового начальника на мІсце призову, виразно свідчило, що Хома Мельниченко на призовний пункт з'явився - коли не зовсім голий, то в кожному разі в якомусь невимовному лахмітті.
Це відразу викликало у мене велику до нього симпатію, побудовану на думці, що товариш Хома коли не запеклий богемець, то, щонайменше - одеський золоторотець. Про те, що він зазнав у своєму житті всіх принад життя портових безпритульних, я таки пізніше дізнався від нього, але що це була надзвичайно чесна й щедро природою обдарована людина, незабаром переконалися ми всі.
І хто зна, може саме те, що Мельниченко прибув до нас голодранцем (у чужому), і дало підстави нашому фельдфебелеві поставитися до нього з першої вже зустрічі надто зневажливо. Тієї самої зневаги, слідом за ним, і все ротне начальство не змінило до Мельниченка й надалі, за ввесь час його горемичної служби в полку.
Після перевірки ми нашвидку пили чай з чорним, кислим хлібом, проспівавши перед тим, під орудою фельдфебеля, вранішню молитву, і в пів на сьому вирушали вже на подвір'я - вправлятися з маршування, поводження з рушницею, та з інших військових премудрощів.
Через дві години стомлені, захекані верталися до казарми й безпосередньо по тому бралися до вправ фізкультурних.
Найбільше далася мені в знаки "кобила", що через неї треба було зрозгону вздовж перестрибувати, а я кожного разу, стрибаючи, падав і боляче забивався. Це викликало глузування начальства, товариші дивились на це байдуже, бо багато хто падав і забивався, і тільки одного разу, коли я забився до непритомности, пригадую теплу, матірну ласку Хоми Мельниченка.
Він сів поруч мене на ліжку, куди я доплентався від кобили й упав, умліваючи з нестерпного болю, і якимись лагідними, братерськими словами втіхи та тихо висловлюваним обуренням дурноголовими фізкультурниками, впливав на мене, як найкращі болегамовні ліки.
Після фізкультури надходив нудний і найдурніший своїм безглуздям час: нас поділяли на гуртки, розсідались ми в казармі по кутках, і починалася дика солдатська "словесність".
- Хто єсть солдат?
- Што єсть знам'я?
- Скажі, Сєдов, повний титул князівни Ольги.
- Што такоє присяга?
А найбільше і найчастіше:
- Хто єсть ураг унутрішній і зовнішній?
За професора цієї уславленої словесности завжди правив чотовий "дядька" - єфрейтор, здебільшого людина зовсім мало письменна, нерозвинена, але нашпигована за два-три роки солдатчини всякими істинами, на тему про те, що студенти і жиди - "вороги унутрішні".
Після словесности - знову маршування, бігання вздовж і впоперек по подвір'ю казарми, аж поки не грав горнист на обід.
На обід чергові приносили завжди синій, з погано почищеною й немитою картоплею суп і окремо понаштрикувані на палички "порції" - шматочки вивареного в цьому ж таки супі м'яса, і щодня, день-у-день, гречану кашу з салом.
Од тієї каші з не завжди свіжим салом, щоночі стояв в казармі важхий, чадний дух, од якого на ранок боліла голова й дерло в горлі, а вночі, коли припадало вартувати в казармі, я просто не міг знайти собі місця, часто відчиняючи двері й жадібно вдихаючи струмки морозяного, чистого повітря знадвору.
По обіді - година відпочинку, далі знову муштра надворі й у казармі.
За кілька хвилин перед дев'ятою нас вишиковували в казармі на перевірку, потім ставили в півколо перед іконою на молитву і, зачувши звуки вечірньої зорі, фельдфебель командував: "до молитви готуйсь!" і диригував розхрістаним хором. Уся рота виспівувала: "Спасі, Господі, люді Твоя..." та ще якусь постійну молитву.
Далі ми примушені були щовечора вислухувати моралізаторське казання фельдфебеля на тему про те, який повинен бути російський солдат - казання нудне, безбарвне й до чортиків остогидле, бо завжди однакове; часом вислуховували, з похнюпленими головами, чергові накази про присуди військових судів неслухняним, дезертирам та іншим злочинцям, і лунала команда: "спать!"
Мое ліжко було поруч Мельниченкового. З перших днів знайомства товариш Хома виявив себе, як соковитий, цікавий оповідач. Його життьові пригоди були барвистіші, змістовніші за все, що я будьколи читав у книжках, а феноменальна пам'ять докраю мене дивувала й примушувала з побожністю ставитись до цього, мізерного на вигляд, хлопця.
Незабаром у нашому куточку так і повелося: як тільки, відбувши вечірні церемонії, ми пересвідчувалися, що начальство з казарми пішло, з найближчих ліжок стягався гурток зацікавлених, і Хома, викуривши перед тим потай од днювального, цигарку, прокашлювався й починав оповідати. Часто його перекази про звичайні буденні явища набували форми високохудожніх, справді мистецьких творів, і всі слухали, як зачаровані, геть-геть за північ.
А то починав він переказувати якусь повість Джека Лондона чи Кнута Гамсуна, чи ще щось, не менше грунтовне й велике, і я, здивований, глибоко вражений, мусів признаватися, що пам'ять у Хоми Мельниченка - справді надлюдська. Він починав з того, що виголошував назву твору, ім'я автора, рік і місце видання, том, розділ, назву розділу, а далі -сторінка за сторінкою - переказував повний зміст цілої повісти, зупиняючись на абзацах, передихаючи перед новим розділом, ніколи, як мені здавалося, не порушивши цілости твору, не схибивши й на рядок.
Спершу думалось мені, що просто людина захопилась ось цією саме річчю й визубрила її пам'ять. Але пізніше я примушений був пересвідчитися, що не тільки одну річ знав назубок товариш Хома, а все, що читав він, укладалося в дивовижній голові його стрункими рядками, довгими сувоями, які він потім і розгортав нам упродовж цілих тижнів і місяців, скрашуючи нудні години вимушеного лежання з раннього вечора в ліжку, за наказом.
Вдячні йому за розвагу, слухачі його всяко пильнували полегшити йому долю в казармі, але даремна була праця: раз начальство не злюбило, нічим уже не допоможеш. Хома Мельниченко щодня мусів виконувати десятки нарядів поза чергою, не мав ніколи вдень хвилинки для відпочинку, але сприймав усе те філософічно спокійно, духом не занепадав. Надходив вечір, ми знову присувалися близенько до його ліжка, і він так само, як учора, як і позавчора, далі розгортав перед нами, особливо принадні в його переказах, сторінки кращих творів кращих представників людства.
Мав товариш Хома і ще один дар природи - хороший, зворушливий, оксамитний такий голос - баритон, якого не втратив, дарма, що, як і сам переказував, любив випити і пив часто й багато, розуміється, до того, як потрапив до казарми.
Він не дуже охоче підтягав у гурті, коли ми, цілою ротою збившися в коло, за командою "до пісні готуйсь!", "крок на місці!", безглуздо тупцяли й виспівували годинами (особливо - неділями) "Коробушку", "Под ракітою зельоной" та інші, солдатського репертуару, пісні.
Радніше Хома співав у гурті, коли, за його почином, рота стала була в таких випадках співати "Ой, у лузї", "Ой, на горі та женці жнутъ". Але на "малоросійські" пісні не дуже погоджувалось начальство, завжди звертаючи на найбезглудніші змістом і найдальші солдатському серцеві, заяложені в віках, патріотичні воєнні пісні.