І не запише він, прийдешній, що в той самий час обидва ці подорожні - високий, як дуб буковинський, стрункий легінь з-над Черемошських долин, доктор права Осип Охримович і маленький, рівняючи до нього, на зріст непоказний полонений, думали про те саме: що вони дурять один одного, що обидва знають і розуміють, якого культурного освідомлення потрібно тій, віками національно й соціяльно гніченій і визискуваній - і тут, і там, і скрізь, і всюди - сірій, чорноробній українській масі бездержавників...
А я запишу тільки те, що бачив і пережив у фрайштадтському таборі за цілий рік, починаючи від кінця серпня 1916 року.
Це вже був час, коли коротшали літні, запашні дні, меншали для полонених рабів робочі години, й австрійське начальство, цілком розумно міркуючи - "менше робиш - менше їж", - круто зміняло харчовий раціон по таборах, як ото було й у Гаймашкері торік.
Довелося мені дуже скоро пошкодувати за подарованим у Дуначебі пакунком із коржиками - новим пакунком, присланим із далекого Канева, що ото може мати ті коржики випікала, щоб життя синове підтримати... і т.д.
Харчування й у Фрайштадті якраз таке, як ото доктор права Охримович, гірко посміхаючись, визначав:
- Забагато, щоб умерти, замало, щоб жити...
У великій пригоді усьому фрайштадтському населенню табору стала кооперативна чайня "Власна поміч", добре налагоджена, фінансово міцна організація самих полонених. Це теж була частка загальної культурно-громадської школи, що її проходили полонені у Фрайштадті.
Але зайшов уже третій рік війни, австрійське населення, взагалі виснажене, давно живе виключно з суворо поділюваних на картки пайок, і нашій чайній, крім кави й не завжди і не вволю цукру до неї, теж не вдається нічого на "вільному ринку" добувати.
Супи тут варяться так: п'ятдесятеро відер води, кілька відер сокирами рубаної брукви (не знаєте? Це така годівельна, для худоби, коріннякова рослина, як годувальні буряки наші, тільки велика й біла і без жодного смаку) і "оне зальц" - без соли... Часом привезуть із альпійських гір набитої на фронтах конини, смердючої й червивої - вантажники від неї ще на вокзалі непритомніють, а куховари в таборі мліють, готуючи з неї "менажу".
А таборовий лікар, коли до нього, густо вкриту червою, порцію понести, лається:
- Хіба вам неоднаково, чи воно у вас отам у пузі зогниє, чи ще перед тим почало гнити?
Часом, дуже рідко, кидають у суп риби - сухої-сухої, на порошок пересушеної, і тоді в гуртках життєрадісно настроєних земляків моїх довго чути принципіяльні суперечки: чи це та сама риба, що Апостол Петро, як ще й за Апостола не був, у Гетсиманському озері ловив, і коли та сама, то коли і в кого австрійське інтендантство її закупило, і почому, та якими грішми розплачувалось...
Але все це - дрібниці. Тут же люди живуть уже два роки, побували на роботах, заробляли; мають нормальні зв'язки з домівками, одержують, коли є з чого послати і з дому, пакунки, і коли й мруть тут досить таки часто, то більше ті, що повертаються покалічені з каторжних робіт у тірольських горах, у копальнях, по заводах та фабриках шкідливого виробництва.
Померлих ховаємо з музикою й співами он на отій захмареній, височезній горі Сан-Петер, на цвинтарі перед старим-старим, як світ, костьолом, що він мохом навкруги обріс - там, де відпочивають уже під важкими чавуновими плитами, що вже зовсім у землю повростали з колишніми могилками, такі самі полтавчани, кияни та інші... ани з часів Суворовського походу. Так на тих плитах і понаписувано.
І тут, значить - сліди славетної історії царів московських!..
На чавунові плити для своїх сьогоднішніх земляків ми ще не спроможемося, ставимо дерев'яні хрестики, а на них - бляшані дощечки з написами, і як чудно й приємно звучать ці, вперше в житті зустрінуті, написи українською мовою, особливо коли йдеться про зазначення ранги померлого - "козака 328 полку стрілецького", чи "дивізіону гарматного..."
Та й Сан-Петер - дрібниці. Ми ще поставимо тут великого пам'ятника, роботи земляка нашого, художника-різьбаря Гаврилка, як тільки ось назбираємо, скільки треба на це, австрійських крон.
Зате духове, культурне життя в Фрайштадті - не дрібниці. В неділю ви нічого не робите. Можете цілий день спати, блукати по табору, грати в шахи чи лускати насіння - бували ж такі чудачки-матері, що торбинки насіння - і соняшникового, і гарбузового - замість хліба чи шматка сала, сюди присилали. Десь аж із Золотоноського, чи Ольвіопільського повіту... Увечорі, за зовсім невеличку плату, можете побувати в таборовому театрі.
Театр - напрочуд гарний, не зовні, ні - зовні це звичайнісінький барак, трохи збільшеного розміру, з довжелезними рядами лавок усередині, замість ліжок, та звичайним собі помостом - коном.
Але та любов до мистецтва й висока майстерність, що їх укладає в театр, відколи з чорносотенно настроєного панича перетворився на гарячого прихильника української культури, син багатого поміщика з Херсонщини Юрась Балицький, як і великі грошові кошти, одержувані ним часто від батьків із дому й беззавітно витрачувані на декорації, костюми й інший реквізит, - але вся та гра безперечно високої культури артистів, як от Іван Птиця з Катеринославщини, удосконалена за роки в Фрайштадті, - все це робить театр місцем не тільки видовищ, а й вогнищем високого культурного й виховного значіння.
Театр грає ввесь історичний і побутовий український репертуар. За дівчат і жінок справляються хлопці. Отак підмажеться, надіне коси, підмостить, де треба, і як защебече-защебече соловейком, як от Павло Дубрівний із Синявки, Сосницького повіту, або Пантелеймон Мандрика - також із Чернігівщини, то більша половина глядачів очам і вухам своїм не вірить, а невтаємничені на місцях не можуть усидіти, сусідів попід боки штурхають:
- І де вони, чорти, тут у таборі ще й дівчат набрали?
- Де набрали? Гмм... Вони все можуть з города, мабуть...
- Та хіба ж у їхньому городі наші люди живуть?..
- А мо й живуть, лиха їх година знає...
Грали жіночі й дівчачі ролі ще товариші: Кобзар із Київщини, Тарасенко і Стах Драбинястий, колишній артист театру Садовського.
Таборовий комендант, оберст (полковник) Льонгардт - статечний, поважний німець, із трохи товщою нижньою губою, що все здається, наче він одкопилює її, дуже пишається своїми "такими освіченими, такими культурними полоненими - представниками такого співучого й музичного народу..." А коли таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, доводиться і раз, і вдруге, і втретє давати на вистави по хлібині, бо ввесь же історично-побутовий український драматургічний репертуар, знаєте, з закусками, з частуванням, та коли кожного разу під час вистави те хлібино зголоднілі артисти дуже реалістично, по-справжньому, уминають, на другу виставу й крихітки не лишаючи, оберст Льонгардт не витримує:
- Абер вас іст ес? (Але що то таке?) Невже ваша українська драматургія тільки на хлібі й побудована?!
І рішуче відмовляється давати хліб далі.
- Нехай бутафорію роблять, із пап'є-маше, знаєте, капітане... Міцніше буде - не вкусять...
Капітанові, офіційному помічникові таборового коменданта, милому, старенькому галицькому професорові Ст.Смаль-Стоцькому, доводиться довго вмовляти упертого німця, що інтереси мистецтва страшенно постраждають, коли в таких реалістичних побутових речах, як "Мартин Боруля", "Понад Дніпром", або "За двома зайцями" та не буде натурального хліба на кону.
- Це ж ганьба, прошу пана полковника!
Пан полковник поступається тільки наполовину: він погоджується давати двоє хлібин на місяць - хай як знають, так і обходяться на чотири вистави...