- Гав-гав-гав! Гррррр...
Тоді почувається якась загальна ніяковість, хтось із слухачів підскакує до "Сніжка", хапає його за вуха й викидає геть із барака, а професор уриває рівну нитку своїх логічних доказів із граматики украінськоі мови.
Між іншим: професор Осип Охримович приносить "Сніжкові" з дому харчі, а в тих харчах трапляються часом і не зовсім обсмоктані маслаки, і "Сніжкові" дуже заздрить багато мешканців фрайштадтського табору з тих, що ні пакунків із дому не дістають, ні гонорару за вірші у "Віснику" не одержують... І "Сніжка" таки з'їдають мешканці фрайштадтського табору. Отак пропав, та й пропав собака безслідно, і тільки вже на весну, коли розтали сніги попід бараками, знайдено було купку обсмоктаних собачих кісток та клоччя білої-білої, як сніг, "Сніжкової" шерсти.
Не любить старенький і професора Осипа Охримовича, може, за те, що він молодий такий і такий популярний у таборі, не любить він, мабуть, і сам себе, а коли й любить, то хіба свою неперевершену пунктуальність.
Але ми всі - коли й не всі, може, любимо, то, безперечно, всі глибоко шануємо цього старенького юнака, відомого в Европі видатного українського вченого, що вибився в люди самотужки з убогої, злидарської родини.
Решта наших професорів - теж мобілізовані, але ходять вони чомусь у цивільному, як звичайні собі люди.
З них найулюбленіший у всіх отой самий доктор права Осип Охримович, "вуйко" (дядько) Юнко, як звали його всі, на відміну від просто "дядька" Василя Сімовича, що про нього мова далі. У вуйка таке затишне, кукібне приміщення в місті, і вуйко часто закликає до себе найближчих робітників із журналу, артистів, художників (крім Юрася Балицького, що саме перед війною скінчив у Парижі академію мистецтв, був іще у Фрайштадтському таборі Іван Бабій - талановитий самоук-самородок), і фактичного редактора журналу Федора Шевченка з Поділля - близького родака самого Тараса Григоровича Шевченка. Федір Шевченко неймовірно подібний до Тараса Григоровича, особливо на фото, і такий маленький, руденький у натурі.
А взатишному вуйковому приміщенні - товариство таке хороше, таке привітне, що його за все життя не забудеш.
Професор Осип Охримович нічого не викладає, бо на ньому, крім журналу, всі таборові клопоти: він і продукти для кооперативної чайні добуває, і окремі щоденні доручення сотень товаришів із табору на "вільному ринку" ретельно виконує, і багатотисячне листування з полоненими поза табором провадить, і на вічах політичні доповіді - "що діється в світі" - читає.
Доктор Домбчевський Роман. Йому двадцять вісім років, у нього велика, чорна борода й лиса, як коліно, голова. Керує хоровим гуртком імени Михайла Вербицького та музичним - імени Миколи Лисенка, грає на скрипці і ... балакає. Грає й балакає, балакає і грає безнастанно. Надзвичайно делікатна, мила людина. Коли зустрічається з вами ранком, кидається з широко розпрозтертими, мов для обіймів, руками, ще здалека гукає:
- Здорові любий товаришу! Як ся маєте?
А чи купив він вам каніфолі до скрипки що так щиро обіцяв учора, чи струну, чи пачку тютюну? Даремно питатимете. Ніколи в світі не виконав жодної обіцянки надокучливим братам-полоненим. Поганий політик:
- Як старенький (цебто, професор Ст.Смаль-Стоцький), так і я, любий товаришу Доктор Микола Чайковський. Той самий, що багато пише й друкує про літаки. Викладає математику. Сімнадцять раз зустрівши вас на території табору, сімнадцять раз простягає руку, з руба поставленою долонею, і щиро-щиро вітається. Відвернеться і забуде. І знову вітається. Приїздив до табору його старий-старий батько, відомий у Галичині повістяр. Була тепла, сердечна зустріч у загальному бараці.
Доктор і професор-філолог Василь Сімович. "Дядько Василь". Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляє всіх своїх учнів - ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи - культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя...
Оце й усі наші вихователі.
Значить, у неділю ви побували в театрі. У понеділок, середу й п'ятницю вечорами - віча. Тут доктор Осип Охримович розповідає про становище на фронтах, про нові угрупування держав у війні - тоді трохи не щотижня якась країна приставала на той чи той бік, - аналізує офіціяльні повідомлення про бої, про блискучі перемоги центральних держав, і завжди доходить висновку, що остаточна перемога - таки за центральними державами.
Мало хто з нас тому вірить. Але якщо з дня на день довбати й довбати те саме, то, як казав іще Чехов, навіть заєць, "сукін син, спічкі зажігать научітся..." - потроху починали вірити.
А тут іще з дому листи погрозливі пишуть: "І не вертайся, мовляв, бо тут на тебе поліція набирає, ти десь там у "змєнницькому" таборі живеш, ой, Боже ж наш, Боженьку..." і т.д. і т.д.
І червонохресну князівну, може, ту саму, що й у Гаймашкері була, тут не так зустріли, а одностайно, організовано дали доброго одкоша. Так і просили її переказати, хоч і самому вінценосному:
"Вернемося з широко розплющеними очима на всі паскудства, що творяться на нашій, не своїй "Родінє", і будемо домагатися, і боротися будемо за права, за волю всього українського народу..."
Налякали, сердешну, ледве втекла. А за те - всі, збирані в Росії червоним хрестом на "плєньонних братьєв" подарунки - матеріяльні й харчові цінності - пильно обминали наш табір - сюди, крім житій святих, що їх табір негайно ж назад повертав, не потрапляло нічого.
Росла, набиралася свідомости й організованости потужна національно-революційна українська сила.
Про цей приїзд князівни якийсь колишній чабан із Чернігівщини - хлопчина, що потрапив у полон зовсім неписьменним, навчений грамоти у фрайштадтському таборі, написав велику казку-поему, що її потім видрукувало видавниче товариство імени Франка, й що її так залюбки читала полонена братва.
У вівторок - якісь загальні збори в таборових - кооперативних чи інших справах, у четвер і в суботу - вечори з деклямаціями, співами, часом і з музикою.
На тлі досить численної групи мешканців нашого "інтелігенц-бараку" яскраво вирізняється постать Костя Даниленка (Слобідського). Це він перший привітав мене у фрайштадтському таборі. Трохи бундючно, правда, привітав, примусивши мене добре почервоніти з незаслужених покищо похвал. Але Кость - такий. Любить усе перебільшувати. Бачить усе в рожевих барвах. Випадковим збігом обставин наші ліжка в бараці опинилися поруч, і я мав собі на ввесь час перебування у Фрайштадті доброго співрозмовця, спільника рідкісних прогулянок поза табором і - взагалі - хорошого сусіда, такого теплого, відданого товариша-побратима.
Він - усюди перший. Йому не треба до кишені по слово лізти, і він цю свою властивість використовує широко і глибоко. На всіх прилюдних зборищах, з усякої нагоди скликуваних, неодмінно виступає, виказуючи себе свідомим українцем, національно підкованим революціонером. Кость кремезний, дужий юнак, надиханий чарами слобожанських степів - типовий запорожець. З нього б живущого портрета козака Мамая малювати! Дуже любить усе рідне, а особливо - бандуру. Вдома обертався, каже, в колі наших славетних бандуристів: Гната Мартиновича Хоткевича, Івана Іовича Кучугури-Кучеренка, Лева Гамалії. Невсипущий і непосидющий у праці в таборі - на всіх ділянках культурно-національної роботи. Перебував головою чисто всіх таборових товариств та організацій, за вийнятком, здається, тільки жидівського гуртка, що мав у фрайштадтському таборі цілковиту автономію і всі права, які пізніше уряд Української Держави в Києві узаконив для всього жидівського народу на Україні.
На вічах і зборах розмовляємо на політичні теми що робити, як жити, коли повернемося додому... Політичну лінію веде низенький, з рудими вусами, Іван Павлович із Лубень - голова "Суспільно-Просвітнього Гуртка" - головної політично-громадської організації в таборі, товариш Мороз. Есдек (соціял-демократ). І йому доводиться частенько витримувати отой безупинний, стихійний натиск таборової маси: