У Засніці паримося ще добу, поки підходить шведський пароплав, а тоді - тільки три години через тиху дзеркальну поверхню Балтицького моря, і ми - по той бік дротів, по той бік кількарічної тюрми: ми в невтральній, благословенній Швеції, а завтра вранці - в Гапаранді - найпівнічнішому пункті Балтицької затоки, де межує вже Швеція з Фінляндією.
Лелюхін і не сидить, і не лежить у спільному нашому вагоні. Він усю дорогу на тамбурі - думає свою чорну думу...
КАПКАН НА ВІЛЬНІЙ БАТЬКІВЩИНІ
Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок - "предательство". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада, ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки - предательство.
По цей бік річки Торнео, в Гапаранді, всіх двісті п'ятдесят чоловіка з ешелону роздягають, а з тото боку, з містечка Торнео, з Фінляндії вже, паромом привозять російський військовий одяг: білизну, легенькі, захисного кольору, штанці, гімнастерки, кашкети, черевики, і паром забирає нас на батьківщину. Там і річки тієї - переплюнути можна, а мосту немає - кордон.
"Батьківщина" зустрічає пронизливою, бадьорою "Марсельєзою", попом із хрестом у руках, і відразу аж трьома найсправжнісінькими "гороховими пальтами" - звичайнісінькими царськими охранниками, що з-поміж юрби, яка зібралася на березі зустрічати, кидаються в вічі навіть і зовсім недосвідченому окові. Це починає тривожити.
В Торнео миють, чистять, оглядають медичні комісії - нахабні, брутальні... О, докторе Кайціюсе, твоїх колег революція ще нічого не навчила!
А потім ми, дуже для нас несподівано, опиняємося всі сімнадцять, водному, окремому вагоні, дарма, що за австрійськими списками розкидані були поміж усіх двісті п'ятдесят інвалідів у всьому ешелоні (то вже ми самі, вирушаючи в дорогу з Терезієнштадту, влаштувалися були в одному вагоні), і бачимо, що з обох боків вагона, в дорозі через усю Фінляндію, вниз до Петрограду, стоять, мотаються - не прості собі залізничні провідники, а провідники з вусами, що дуже нагадують ревних служак окремого корпусу жандармів, хоч і в цивільних одягах.
Це тривожить.
В Або ротяг стоїть десять хвилин. П'ятнадцятеро з нас юрмою вибігають на вокзал - поговорити, розпитати, подихати волею. На третій поличці вгорі, в вагоні, непорушно лишаюся лежати я.
- Братішки, на Україну?
- На Україну...
Це я з полички відповідаю солдатикові, що заскочив, захеканий, у вагон і шукає очима по порожніх місцях.
- Ой, голубчику, візьми, брат, листа - кинеш у Петрограді в поштову скриньку, бо звідси чогось не доходять...
- Беру листа. А він похапцем оповідає найновіші революційні новини - недавно тільки з Києва повернувся, був на Всеукраїнському З'їзді Військовому. Очі йому палають завзяттям, глибокою свідомістю, багатими надіями на прийдешнє. Криє Керенського з усіма його наказами, з порядками, з офіцернею, що хоче назад оглоблі повертати. А самому кулаки міцно стискаються - так і кинеться, коли прийде слушна хвилина, і на Керенського, і на офіцерню його, в обороні рідної України...
Приємно, завмираючи, б'ється серце.
Беру листа, обіцяю неодмінно в першу таки скриньку вкинути в Петрограді, а як із Петрограду виїдемо зараз, то повезти й далі і вкинути десь аж у Києві - швидше дійде. На конверті адреса, малописьменною рукою: "Київської губернії, Таращанського повіту, якесь село - до жінки".
А з тамбура, з-за дверей, мигтять вовчі очі.
Чиї це вовчі очі мигтять із тамбура, з-за дверей?.. Де я бачив їх, ці бридкі, осоружні очі?!
Повертаюся зручніше на поличці, придивляюся - бачу там ще й вухо, наставлене до вагона...
Лелюхінове вухо. Лелюхінові вовчі очі блимають.
Прикро.
На Петроградському вокзалі нас урочисто зустрічає міська громадськість, петроградський "градской голова" - високий, з довгою сивою бородою, купчина (де ж революція, ну, що змінилося по революції?!), "нїзко кланяєтся плєньонним братьям", вітає, з поворотом на "свободную" батьківщину, випиває за наше здоров'я келих чистої, прозорої горілки.
У великій залі вокзалу приготовлено стіл на двісті п'ятдесят персон, нас частують обідом, потім якийсь хлюст - вилощений, в'юнкий, обходить стола й тиче кожному по новенькій десятикарбованцевій кредитці, за кожною кредиткою вимовллючи:
- Ат временнаво правітєльства...
А як скінчився обїд, високий, з довгою сивою бородою, купчина звертається до нас, просить хвилиночку почекати - зараз назвуть кілька прізвищ, що нехай вони тут побудуть - "коє-какіє справочкі навєсті", а решту чекають автомобілі.
Тоді виходить якесь горохове пальто й читає список... усіх нас, сімнадцятьох. Ми залишаємося, а двісті тридцять три щасливих виходять бадьорою юрбою з великої залі Петроградського вокзалу.
І як тільки зачинилися двері за останнім із цих щасливіших, що їх чекають автомобілі - до евакопунктів розвозити - водночас розчиняється четверо дверей, досі зачинених, з усіх кінців вокзалу, і в нашу залю вскакує ні більше, ні менше, як сімнадцять озброєних вояків Волинського пластунського полку, на чолі з таким задерикуватим когутиком прапорщиком, що в нього чотири хрести на грудях і глибоко набакир заломлений, майстерно приплесканий спереду, кашкет.
- Ну, "Ізмєннікі атєчества, ви - арестовани..."
Дядюшці Горулькові з Таврії - постійному й незмінному голові всіх ревізійних комісій усіх товариств у фрайштадтському таборі, конче захотілося відразу до убиральні. Він попробував був сунутися туди сам, але добре, видно, проінструктований вояк, що тепер у кожного з нас стояв за спиною з притороченим багнетом до рушниці, суворо заперечив:
- Коли йти, то вдвох...
І він пішов із дядюшкою Горульком до вбиральні тут таки, в залі, і сидів там, бідолаха, аж поки дядюшка видихав увесь свій переляк і здивовання такою несподіванкою.
Через годину сюди таки приїхав судовий слідчий у найважливіших справах Адамович - колишній правитель канцелярії київського генерал-губернатора (товариші, та ж революція ще нічого у вас не змінила!!), він покликав до кабінету... Лелюхіна і розмовляв із ним отак годин з півтори чи й більше.
А потім посадили нас у два чорні автомобілі, що то у них гратовані віконця, що то ними ще так недавно користувалася охранка и окремий корпус жандармів (революціє, де ж ти?!), а по боках - полички - вартовим озброєним стояти, - і повезли.
Коли наші чорні авта звернули в бік Петропавлівської фортеці, вже не тільки самому дядюшці Горулькові млосно стало - значить, справи швах.
Але ми тільки проїхали повз неї, повз Петропавлівську - красу і гордість царського, ще зовсім-зовсім неповаленого режиму, переїхали через міст і зупинилися на Василівському острові, коло 166-го зведеното евакуаційного шпиталю.
Озброєні люди нас роздягли, озброєні люди доглядали, щоб ні у кого нічого з "цивільного" одягу не залишилося, нам дали тільки шпитальні халати і... замкнули в окрему велику палату, вікнами - на Зимовий палац Миколи другого.
На дверях - озброєний вартовий.
Лелюхін зовсім не вміє відбріхуватися. Дарма, що хоче так щиро, переконливо довести нам, що він - ні до чого, що він і не знає, чому саме його покликав слідчий на вокзалі й чому розпитував, звідки він родом, коли і де потрапив до полону, і навіть не цікавився, - уявіть собі, зовсім не цікавився н а ш о ю, - він якось неприродньо підкреслює це слово, - н а ш о ю роботою в Фрайштадті, а ми всі бачимо, як йому невпокійно бігають його бридкі, осоружні очі, і нам не вистачає снаги кваліфікувати його ганебне "предательство".
І коли Лелюхіна тут таки знову викликає слідчий, що приїхав слідом за нами до шпиталю, молодий, серйозний такий юнак, хворобливий на виду, трохи прищикуватий на обличчі, родом з Уманщини, пише й вішає Лелюхінові на ліжко пляката:
"'Уйди, Юдо, бо все'дно вночі задушимо".
Повернувшися від слідчого, Лелюхін побачив плякат, пополотнів, затрусився, попросив вартового пропустити його до начальника шпиталю, і вже більше до нас не повертався.