- А ти - брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже грати міцні,
А замки все стальні, -
Встережем, дасть Бог, все буде тихо...
(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка
"Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;
Чорний, хижий орел
Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.
Моїх діток-синів
Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;
Сплять - не стогнуть вони,
Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї"...
2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає)
"О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, - земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?"...
Жінка (далi)
...І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно - в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, -
У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,
Надійний вінок одягаю рясний.
І жду, не діждуся, коли вже прийде
Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов'я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе...
І жду, не діждуся, коли він прийде
І волю і правду мені приведе?..
(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).
Козак:
"І знов до могили я йду в порожні, -
Біль в грудях гадюкою вється...
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.
Ще й досі приборкані, приспані сплять, -
Будив, - деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись...
(Побачив жінку).
І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю...
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!
І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, -
Їм кров'ю б писать заповіти!
Яке тепер слово рухливе, живе
Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, -
Про волю він буде співати.
Тепер же її хоч замість колючок
Надійним вінком заквітчаю, -
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.
(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)
Жінка (тихо)
...Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій...
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни...
2-й салдат (З'являється ізза сцени. Рухи й бліде лице - виказують муки. Ступає непевно.)
Мій рідний край политий кров'ю дідів,
В чужих руках, а я... на службі у катів...
(Заходить знову за сцену.)
Козак (до могили)
Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, -
Озвися, чи довго, чи скоро?
Голос з могили
Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!
Козак
Іду, іду
Борців зберу і поведу...
(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з'являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно - за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).
(Співають на мотив: "Гей, не дивуйте").
Гей, Отамане,
Батьку і пане,
Пляму неволі час стерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Горді погордою смерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Вирвемо Матір з неволі:
Світови всьому
Крикнем глухому
Про наші кривди та болі...
Жінка (ізза грат)
Ідуть, ідуть мої сини,
Розіб'ють грати-кайдани...
Голос з могили:
2-й салдат (З'являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)
А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!
Та годі, та годі насильству служить, -
Рабом в своїй хаті обдуреним жить!
Нехай тепер за біль рабів,
За сором, ганьбу яничара
Нехай на голови катів
Паде страшна, пекельна кара!
(Направляється до брами).
Голос із могили:
Ідуть, ідуть,
Розіб'ють грати, розкують...
2-й салдат:
І я іду - не мордувати,
Іду кайдани розкувати!
(Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, - там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі - отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого - отаман. Орел зникає).
Співають: "Ще не вмерла Україна".
(Завіса падає).
© НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ВІДЕНЬ, 1917.
З друкарні Адольфа Гольцгавзена у Відні.