Выбрать главу

Що ж сталося з дiтьми?! Їх нiби пiдмiнили. Слова Iрини Сергiївни про те, що урок вже почався, потонули у загальному галасi, плескання у долонi та стукiт по столі теж не дали результату. Поступово все владналося i урок вдалося почати. Назвати його вдалим можна лише з натяжкою - дiти совалися на стiльцях, перешiптувалися, Iринi Сергiївнi постiйно доводилося робити зауваження. I вчителька, i клас почували себе нiяково. Традицiйна фраза «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки» призвела до тихого ступору. Дiти, як зачарованi, мовчки дивилися на вчителя, не розумiючи, що вiд них вимагають. Тиша, що зависла у повiтрi, здалася чимось неприродним, особливо пiсля постiйного шумового фону. Iрина Сергiївна прокашлялась i ще раз повторила прохання, вже по-iншому: «Дiти, хто не зрозумiв, пiднiмiть руки!» Я фiзично вiдчула, як зiтхнув клас, i звичний гомiн вiдновився.

Р. S. Пригадала, як Розалiя Йосипiвна випустила наш клас з молодшої школи й ми втрапили у «великий свiт».

На нас скаржилися усi - досвiдченi вчителi й практиканти, педагоги-органiзатори i прибиральницi, навiть воєнрук жалiвся на нашу некерованiсть. Соцiальна статистика класу теж доволi сумна: троє хлопцiв познайомилися з колонiєю для неповнолiтнiх; вищу освiту з сорока п'яти учнiв класу отримали лише восьмеро. Чому? Думаю, свої плоди дала майстерна дресура. Вирвавшись «на волю», де не було нi заборон, нi команд, ми втратили орiєнтувальний рефлекс, а дехто з нас так i не навчився контролювати себе без сторонньої допомоги.

УРОКИ РОЗВИТКУ…

Це ще питання, хто у кого вчиться: дiти у дорослих чи навпаки

У дверi мого кабiнету постукали, тихо але вимогливо.

- Заходьте, будь-ласка!

- Доброго дня, Вiкторiє Валерiївно!

- I вам доброго дня!

На порозi стоїть дивна делегацiя. Купка хлопчикiв та дiвчаток рокiв восьми-дев'яти, серйознi, налаштованi на розмову. Приглядаюсь - мої знайомi з 4-Б.

- Чим завдячую?

- Вiкторiє Валерiївно, Iрина Сергiївна сказала, що ви справжнiй психолог, що працюєте в школi i займаєтеся з п'ятикласниками? - швидко проказала та ж дiвчинка, що вiталася вiд усiх.

- Так, - кажу. - Справжнiй, працюю.

- Ми теж так хочемо, - випалив рудий хлопчик i зашарiвся.

- Не зрозумiла, як хочете?

- Хочемо, щоб з нами працював психолог, щоб вiв уроки, - з викликом продовжував рудий.

- Якi уроки?

- А що ви робите з п'ятикласниками? Те й з нами робiть, - напирало хлоп'я.

- Ну, - кажу, - вони ж вчилися в iншому мiсцi, от я їх i знайомлю зi школою, а також ми займаємося розвитком пам'ятi, уваги, уяву тренуємо.

- Зi школою ми знайомi, - не вгамовувався хлопець, - а розвивати нас можна.

- I треба, - пискнула дiвчинка з рiзнокольоровими резинками у косах.

- Значить, будуть уроки розвитку, - пiдсумував рудий. - До того ж у нас багато питань, i з психологiї теж, - додав резонно.

Дiти, не довго думаючи, сказали, що домовляться з Iриною Сергiївною, своїм класним керiвником, про те, коли можна такi уроки проводити. Перш нiж я встигла щось заперечити, вони запевнили мене, що обов'язково про все повiдомлять, i з вiдчуттям виконаного обов'язку залишили кабiнет.

Чесно кажучи, я навiть злякалася. Чого чекати вiд четвертокласникiв, якi питання вони ставитимуть, чого хотiтимуть вiд мене? Але вiдмовитися не дозволяли нi професiйна гордiсть, нi посада.

До свого першого уроку розвитку в 4-Б я готувалася з усiєю вiдповiдальнiстю.

Подумала, що почну з пам'ятi, розкажу дiтям як вона влаштована, навчу способiв ефективного запам'ятовування. Чекала всього: купи питань, шуму, неслухняностi, навiть не припускаючи, що четвертокласники влаштують менi справжнiй екзамен.

Почала нашу зустрiч Iрина Сергiївна. Відрекомендувала мене дiтям, попросила їх називати себе перед тим як ставити питання, мовляв, я так учнів краще запам'ятаю, а потiм сiла за останню парту: на своїх чад подивись i мене пiдтримати.

Не встигла я завершити свою заздалегiдь продуману промову словами «чекаю на вашi запитання», як над головами здiйнявся лiс рук.

Вперше звернула увагу на те, якi рiзнi дитячi рученята, кожна з них - характер, прагнення, думки свого господаря. Однi тягнуться рiвно, напружено, тримаючи лiкоть iншою рукою, iншi вистрибують з рукавiв, тремтять високо над головою, третi спокiйно спираються на парту, а хтось ледве не залазить на стiл, прагнучи дiстати чи то мене, чи то стелю. Кого викликати, чиє питання важливiше? Рятує Iрина Сергiївна:

- Пропоную ставити питання по черзi вiд кожного ряду, а почнемо з останнiх парт, - дивлячись, як я гальмую, додала: - Може, почнемо з першого ряду бiля вiкна? Хто у нас на останнiй партi?

Не чекаючи iншого запрошення, в атаку ринулося хлоп'я, яке ледь не випало з-за парти вiд захвату, що це воно останнє в ряду бiля вiкна:

- Скажiть, а чому психолог так називається, ви що з психами маєте працювати?…

Кiнцiвка запитання потонула у веселому реготi.

- Дiти… - знову вступила вчителька, - ми забули, що таке чемнiсть? Єгоре, по-перше, ти не вiдрекомендувався, а по-друге, - сформулюй своє питання так, щоб нiкого не ображати. Ми ж запросили психолога, аби вiн з нами працював. За твоєю логiкою, хто ми усi?

- Лозовий Єгор, - виправився малий задирака. - Скажiть будь-ласка, що робить психолог взагалi, з ким працює, чи може читати думки, чи може сказати, ким я буду в майбутньому, а зробити так, щоб ми стали найрозумнiшими в школi, а… - хлопча зупинилося вдихнути повiтря.

- Дякую за запитання, Єгоре, - швидко вставила я речення у паузу. - Психолог - не тому, що псих (дiти поприскали у долонi), а тому, що працює iз людською психiкою, з внутрiшнiм свiтом людини: думками, бажаннями, почуттями, пам'яттю, увагою, уявою. Я можу навчити вас краще розумiти себе та iнших, швидко запам'ятовувати вiршi й iноземнi слова, розв'язувати творчi нестандартнi задачi, швидко приймати правильнi рiшення, покращувати настрiй близьким людям i ще багато iншого.

На кiлька хвилин в класi застигла тиша, мої юнi слухачi намагались осмислити почуте. Одна за одною почали пiднiматися руки: сильна хлопчача подряпана, маленька доглянута, з акуратними нiгтиками, ще одна, з пофарбованими маминим лаком, кокетлива…

- Чия черга? - питаю. - Прошу.

- Яковенко Євген. А Ви можете навчити правильно з дiвчатами… ну цеє… спiлкуватись?

- Маєш на увазi навчити, як сподобатися дiвчинi?

- I це також, - вичавив iз себе Євген, поступово набуваючи соковитого помiдорного кольору.

- Звичайно. Я можу багато розказати i про дружбу, i про кохання.

- А як зробити батькiв слухняними? - вигукнув мiй старий знайомий, рудий дипломат.

- Перепрошую?

- Андрiй Ворох. Батьками керувати можна?

- Маєш на увазi пiдлещуватись, манiпулювати, випрошувати подарунки? Думаю, цiєю наукою ви володiєте краще за мене, а от як досягати компромiсiв, як бути дорослими, ми обов'язково поговоримо.

I ще багато-багато питань, простих i складних, про кохання i про навчання, вчителiв i друзiв, навiть про Бога… Коли ж ми нарештi перейшли до власне заняття i я повiдомила, що сьогоднi та протягом двох тижнiв ми будемо вчитись швидко й мiцно запам'ятовувати вiршi, - мене зловили на словi i… проекзаменували.

- Спочатку ми навчимося запам'ятовувати невеликого вiрша, на 4-5 стовпчикiв, пiсля чотири-п'ятиразового прочитання.

- А ви вмiєте? - з викликом i навiть нахабством закинув рудий Ворох.

- Аякже! - прохопилось. - Звичайно, - i тут я зрозумiла, що не впевнена у своєму «звичайно».

- Доведiть! Звiдки ми знаємо, чому ви нас можете навчити, покажiть! - не вгамовувався Андрiй i вже тягнув до мене якусь книжку, тицяючи пальчиком у першу ж вiдкриту сторiночку. - Наприклад, цей - п'ять стовпчикiв за п'ять прочитань.

Мудрий китайський вислiв про те, що вчитель має вмiти гарно вчити i йому зовсiм не обов'язково вмiти те, чому вiн вчить, - у четвертому класi української школи явно не спрацьовував. Нiчого не залишалося, як мобiлiзувати залишки iнтелекту, напружити пам'ять i почати читати той осоружний вiрш (досi пам'ятаю першi й останнi рядки):