Красива доглянута дiвчинка поводилась на консультацiї, немов вередлива принцеса. Стiлець зависокий, тести «якiсь дурнi», i «взагалi що це за питання». Олiвцi її не влаштовували, бо замало кольорiв; малювати за моїм столом вона вiдмовилась тому, що «свiтло падає не з того боку, а це шкiдливо для очей». Дивлячись на маленьку дiвчинку, я бачила перед собою стареньку бабцю, котра все знає i нiчим не задоволена. Навiть мовлення Олени - не дитяче: з дорослими зворотами i не менш дорослими претензiями.
Перша консультацiя не вдалася i, щоб мати матерiал для подальшої розмови, я попросила Олену намалювати вдома свою сiм'ю - власними олiвцями за власним столом - i принести малюнок. Те, що я побачила, психологiчно проаналiзувати було неможливо з кiлькох причин. Дiвчинка стверджувала, що малювала, як я i просила, самостiйно, однак не можна було не помiтити руки дорослого. Замiсть олiвцiв (важливий не лише колiр, а й сила натиску та товщина лiнiй) усi елементи були промальованi фломастерами. Я вирiшила не робити зауважень, тим паче, що критику Олена сприймала неадекватно, а спробувати обговорити малюнок. Найбiльше мене здивувало, що на ньому не було самої авторки. Вiдсутнiсть дитини на малюнку, коли вона зображає сiм'ю, як правило, iнтерпретують як вiдчуття власної зайвостi, непотрiбностi, як наслiдки гiпоопiки (того, що дитиною не займаються, i вона почуває себе iзольованою).
- Олено! - кажу. - Розкажи, кого ти намалювала.
- Хiба не видно? Це бабуся, мама, тато.
- А що вони роблять?
- Чекають мене зi школи. Я зараз прийду i ми будемо вечеряти.
- То тебе немає на малюнку, бо ти ще не прийшла?
- Нi, - зашарiлася Оленка. - Я малюю зазвичай гарно, найкраще в класi, але от себе боюсь зiпсувати.
- Тобi ж хтось допомагав малювати, правда?
- Бабуся, трохи.
- То нехай би й тебе намалювала.
- Та ви що, вона ж не справжнiй художник! Хiба можна…
Розмiри Его цiєї маленької дiвчинки мене вражали ще не раз. Усi однокласники були «дурнi», вони «нiчого не розумiють», «що з них взяти». Вона, звичайно, вiдчувала самотнiсть i страждала вiд цього, але зiзнатися у цьому не могла навiть собi.
ЧЕРВОНI ЧОБОТИ
- Я збожеволiю! Я їх повбиваю, якщо ви щось не зробите! Або я їх, або вони мене… - сльози з-пiд долонь, тiсно притулених до очей, судорожнi схлипування.
- Що сталося? Присядьте, - спершу намагаюся зрозумiти: хто це, що за дiвчина увiрвалася до мого кабiнету, про що вона взагалi говорить?
- Я не знаю, що робити. Я не народжена бути вчителем. Як їх взагалi можна любити, це ж не дiти, це… варвари!
Згодом моя вiдвiдувачка опускає долонi i я з подивом розумiю, що це наша нова вчителька англiйської, Алiна Олегiвна, працює другий чи третiй тиждень. Я з нею не спiлкувалася жодного разу, бачила лише на традицiйнiй п'ятихвилинцi позаминулого понедiлка, коли директорка знайомила колектив iз новою колегою. Алiна Олегiвна почувала себе нiяково, але намагалася справити позитивне враження, розказувала про свої досягнення, говорила, що завжди планувала працювати з дiтьми, що виросла у педагогiчнiй сiм'ї.
- Алiна Олегiвна? Щось сталося?
- Сталося! Вони мене ненавидять! Чому?
- Ви про учнiв?
- Так, про 7-А.
- Про 7-А?
- Так, так, так!!! Це не дiти, варвари! Крiм того, що вони абсолютно некерованi, недисциплiнованi, просто дикi якiсь, ненормальнi, вони повисмикували всi квiти з вазонiв i повпихували назад у землю вiдiрванi патички! Я їх другий тиждень поливаю, не можу зрозумiти в чому справа, а потiм дивлюся - квiти мертвi. Розумiєте, що вони зробили?! Розумiєте?
- Це ж, мабуть, хтось один таке зробив, не весь же клас?
- Весь, весь! Вони спiльники! Я пiдходжу до фiалки, пiдгортаю всохлий листочок, а вiн падає менi на руки, всi листочки падають. Знаєте, як вiдреагував клас? Реготом! Хiба це нормальнi дiти?!
Вони не просто смiялися, вони качалися партами, совали ногами, штурхали одне одного попiд боки!
- А ви?
- А я? А я у вас! Добре, що не у психiатра. Вибiгла з аудиторiї, до директора, побачила ваш кабiнет…
- Добре, що побачили. Скажiть, а iншi класи, iншi дiти?
- А що iншi, iншi теж слава богу… Я розумiю - пiдлiтки… Я все розумiю, але зробити таке!
Ми ще довго розмовляли про школу, про стосунки з дiтьми… Алiна Олегiвна була переконана, що запорука викладацького успiху - це дисциплiна. Вона вимагала вiд дiтей уваги, виконання усiх її вимог, щиро виставляла двiйки. Здавалося, усе йшло нормально, але з приходом зими дiтей нiби пiдмiнили. Учні нiби з рейок зiрвалися. На уроки запiзнюються, постiйно вiдпрошуються в туалет, не можуть зосередитися, погано виконують завдання, а на носi - директорська контрольна.
7-А - найбiльша проблема. Клас маленький, а тому на пiдгрупи не дiлиться. На заняття ходять усi разом - дев'ятнадцятеро осiб, дванадцять з яких - хлопцi. Чого тiльки не вичворювали. Вчительський стiлець крейдою замальовували, жуйками залiплювали, крейду в водi замочували, навiть пластилiном дошку вимащували. Остання крапля - зiрванi й посадженi без корiння назад у горщики квiти.
Ми з Алiною Олегiвною вирiшили цю проблему на загал не виносити, спробувати розiбратися самотужки. Щоправда, коли повернулися у клас, там вже не було жодної душi.
Наступного уроку я прийшла до 7-А на кiлька хвилин ранiше i сiла за останню парту. Ранок розпочався традицiйно. Дiти заходили, влiтали, вповзали, ввалювалися; падали за, на, пiд парти; вiталися, обнiмалися, штовхалися. На мене увагу майже не звертали. Продзвенiв дзвоник. Зайшла Алiна Олегiвна. Привiталася: «Hi, how are you?» Клас хором одповiв: «Fine. How are you?» Розпочався урок.
Дiти чесно старалися вiдповiдати на питання, вести дiалоги, писати пiд диктовку. Здавалося, все гаразд, урок як урок. Але раз у раз хтось зривався на регiт, на дурний вигук чи якусь нерегламентовану витівку. Вiдчувалося, як зростає загальна напруга, навiть агресiя. Врештi-решт Сашко Громич голосно впав зi стiльця i почав вигинатися на пiдлозi, iмiтуючи епiлептичний припадок. Шматок мила у ротi мальовничо довершував картину. Алiна Олегiвна зiрвалася. З криком «Ось бачите!
А ви говорите розiбратися самим! За ними ж тюрма плаче!» вона вибiгла з класу. Бешкетники залишились задоволеними. Вибирати мiж виховною нотацiєю чи з'ясовуванням стосункiв я не стала - вийшла слiдом.
Наздогнавши вчительку далеко за рогом, ледь вмовила завернути до мене, ще раз все обговорити перед походом до директора. Ми заварили мiцного чаю, сiли одна навпроти одної i раптом… У мене аж в очах зайчики застрибали. Алiна Олегiвна сидiла, поклавши ногу на ногу й гойдаючи яскравим-яскравим, червоним-червоним дутим чоботом. В головi сяйнула думка:
- Алiно Олегiвно, а як довго ви в цих чобiтках ходите?
- До чого тут чобiтки? На вулицi зима! А ви в чому ходите?
- I я в чобiтках…
Не впевнена до кiнця у чому справа, я набралася нахабства i попросила вчительку змiнити взуття. Пiсля черги звинувачень у нетактовностi («чого це вона має купувати новi черевики задля моїх забаганок») вдалося пояснити, що червоний, ще й такий яскравий колiр, провокує агресивнiсть, стимулює переключення нервових процесiв, «заводить» дiтей. До того ж, вчителька постiйно ходить класом, а отже, дiти, прикутi очима до чобiт, нi на чому iншому вже й зосередитись не можуть.