Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.
Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.
- Нехай побуде сам, - шепочу на вухо. - А що сталося?
- Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…
Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, - все, що залишилось.
- Їж сам, ми не хочемо, - каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. - Дякую, дякую!
- Як тебе звуть? - питаю.
- Бббогдан, - схлипує хлопча, тягнучи перший звук.
- Смачний мандарин? Хочеш ще?
Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо.
- Сма-а-ачно, - нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: - Я не хочу заїкатись!
Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала:
- Гаразд, ми тобi допоможемо!
Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання - складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося.
Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi - все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не причина заїкання. Дiти приймають Богдана, граються з ним, але буває дражнять, дають образливi прiзвиська, перекривлюють манеру мовлення. Саме це й спонукало хлопчика прийти до кабiнету логопеда i розповiсти про своє горе.
Заїкатися Богдан почав рокiв у чотири: спочатку рiдше, далi частiше. Батьки нiяк не могли зв'язати порушення мовлення iз якимись конкретними подiями у життi дитини. Бабуся стверджувала, що в неї, у селi, Богдан почувався краще, але батьки не особливо довiряли її словам, списували на велику любов до онука та вiру у цiлющi сили села.
Сам Богдан розповiдати про себе не любив, для нього цiкавiшими заняттями були читання, малювання, декламування вiршикiв та навiть спiви. У логопедичнiй групi вiн вiдразу завоював симпатiї iнших дiтей. Перше, що впадало у вiчi, - хлопчик iз задоволенням допомагав своїм колегам розв'язувати задачки та головоломки, розучувати вiршики та пiснi, навiть вимовляти складнi для них звуки.
Одного разу, трохи запiзнившись на заняття, я побачила картину, достойну екранiзацiї. Богдан сидiв за столом разом iз Данилком, дизлалiком, у якого проблеми з окремими звуками, i намагався навчити того вимовляти «р». Копiюючи Iванну Костянтинiвну, вiн брав люстерко i показував, як має дрижати язичок - «швидко-швидко, як бджолинi крильця». Хлопцi старанно рикали, тодi як iншi дiти, повiдкривавши роти, здивовано спостерiгали за цiєю процедурою.
Так i не зрозумiвши в чому проблема, ми вирiшили пiти шляхом вправляння. Богдан спiвав, декламував вiршi, вчив скоромовки та виконував безлiч iнших логопедичних вправ. Ми з ним займались аутогенним тренуванням, вчилися розслаблятись та фантазувати, працювали над розвитком пам'ятi, уваги, iнтелекту. Врештi-решт, дочекалися перших плодiв такого iнтенсивного тренiнгу: Богдан перестав повторювати звуки та склади, позбувся судом на обличчi, став говорити вiльнiше та швидше.
Хлопчиковi подобалося ходити на заняття, тому Iванна Костянтинiвна не наполягала на завершеннi програми, тим паче, Богдан добре впливав на iнших дiтей.
Ми б мали пишатися своєю роботою, однак найжахливiше чекало попереду. Одного дня Iринка прийшла забирати Богдана з групи. Вiн не хотiв iти, дiти посварилися i дiвчинка голосно обiзвала брата «пiсюном», сказала, що вiн зiпсував усi матраци i простирадла, що вона не може спати з ним в однiй кiмнатi, бо там «смердить, як у туалетi». Всi почали смiятися, Богдан вибiг з групи i перестав ходити на заняття.
Стривожена Iванна Костянтинiвна зателефонувала батькам. Прийшла мама i, плачучи, розповiла, що дитину спiткала нова бiда - енурез. Що вже не робили - i забороняли проти ночi воду пити, i будили, i до лiкарiв водили - нiчого не допомагає: «Може до психiатра?»
Вирiшили спочатку до психолога. Богдан зайшов присоромлений. У моєму кабiнетi вiн не був жодного разу i чомусь вирiшив, що я робитиму уколи, братиму аналiзи або ще щось таке. Наша перша вiч-на-вiч зустрiч пройшла напружено: Богдан мовчав, я намагалася запевнити його, що все в порядку i що ми з усiм упораємось.
- Ага, ви вже обiцяли, що все буде добре, i от… - в дитячих очах було стiльки нещастя, що я ледь не розревiлася разом з ним.
- Добре, - кажу, - давай не будемо нiчого одне одному обiцяти, просто спробуємо зустрiчатися i розповiдати про все-все, що нас турбує, гаразд?
- Гаразд, - а в очах жодної довiри.
У роботi з Богданом я вирiшила використати iгротерапiю. Оскiльки хлопчик був не з говiрких, а зрозумiти, що ж сталося, необхiдно, вирiшила - нехай проектує свої проблеми у грi, на персонажiв.
У тому, що проблеми були, я вже не сумнiвалася. Два таких серйозних симптоми не могли виникнути з нiчого, от тiльки в чому причина?
Взагалi-то дитячi психогенiї, соматичнi розлади, в основi яких лежать психотравмуючi фактори, не рiдкiсть. Застуди, гастрити, вади зору та iншi хвороби, як це не дивно, можуть мати психологiчнi причини. Гiперопiка або, навпаки, вiдсутнiсть батькiвської уваги; пiдвищена вимогливiсть або вседозволенiсть; фiзичнi покарання чи непродуманi заохочення - все це може спровокувати своєрiдну захисну реакцiю органiзму - хворобу! Невже в Богдана психогенiї?
Щось не так в його родинi, оточеннi?
Ми взяли цупкий картон, ножицi, клей, клаптики тканини, олiвцi та фарби. З цих нехитрих матерiалiв наробили ляльок. Богдан сам вирiшував, хто ким буде, кроїв одяг, вимальовував риси обличчя. Iз взуттєвих коробок збудував квартиру, облаштував усi кiмнати, навiть туалет iз ванною.
Як виявилося, партнер у грi хлопчиковi не потрiбен. Лише на початку зустрiчей вiн озирався та ставив якiсь питання. Потiм про все забував, ляльки в його руках оживали, починали говорити на рiзнi голоси, ходити з кiмнати в кiмнату, збиратися на кухнi за вечерею, готуватися до сну. Отут i виявилося найцiкавiше. Лялька-мама вимикала свiтло, цiлувала ляльок-дiтей i йшла з кiмнати. Дiти спати не хотiли, вони прокрадалися в одне лiжечко, вмощувалися i починали розповiдати страшнi iсторiї. Про чорну кiмнату, червоне око, злу вiдьму та iншi жахи. Потiм, наляканi, засинали, боячись витягти бодай ногу з-пiд ковдри.
- Богданчику, а ви з Iрою розповiдаєте одне одному жахливi iсторiї?
- Iра розповiдає.
- I тобi стає страшно?
- Так, - киває головою, - дуже!