Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок - групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою - п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах.
Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана - малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi.
Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати.
Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть!»
Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», - i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було.
- Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити - не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi.
- Аякже… - нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка.
- Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане.
- Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила.
Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше.
- Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось.
- Кого, ґвалтiвника? - вирвалось у мене.
- Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати.
- Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, - кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови.
- Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально.
- А вiн як дозволив… ну iншим… iз тобою?
- Вiн не дозволяв, вiн за цигарками пiшов.
- А вони?
- Ну що вони? Я ж симпатична, а тут ще й лiфон впав, не встигла одягнутися…
- А як ти опинилась одна за школою?
- Та це мама почала кликати, вона завжди як дурна мене шукає… ну, пiсля одинадцятої. Я забула котра година. От пацани й розбiглись, щоб з нею не зв'язуватись. Все нормально. Розумiєте? Нормально все! I вiдчепiться вiд мене з вашою допомогою. Хочете допомогти, скажiть мамi, щоб заяву забрала.
УМОВНИЙ РЕФЛЕКС
Коли я розповiдаю студентам про свої поневiряння шкiльним психологом, вони завжди запитують: чому я покинула цю роботу? Причин багато, ключова - неможливiсть допомогти дiтям реально. Справа в тому, що без спiвпрацi з батьками або хоча б без їхнього невтручання, усi зусилля шкiльного психолога зводяться нанiвець.
Прагнеш пiдняти дитячу самооцiнку, нарештi досягаєш результату - твiй маленький «клiєнт» починає вiрити у власнi сили, у те, що може досягти успiху. I тут батьки за першу ж невдачу: «Хiба можна бути таким дурнем? Я тебе що, головою вдарила коли народжувала? Турок! Дурний, аж свiтишся»…
Боїться дитина темряви. Мало що за нею ввижається: Бабай або iнше страховисько. Тут i дорослому страшно iнколи ногу з-пiд ковдри висунути - раптом щось вкусить? Причини страхiв рiзнi, i це важливо, хоча й не так принципово. Головне - толерантне ставлення. Аж нiяк не можна дiтей соромити або залякувати. Консультую батькiв, раджу: «Залишайте маленький свiтильник бiля лiжечка, не зачиняйте дверi в кiмнату, не влаштовуйте багатих вечерь перед сном, читайте добрi казки…» У вiдповiдь чую: «Я теж боявся темряви i якби зi мною панькались, що б з мене вийшло?» Питання резонне. I що ж вийшло? Черствий, садистичний батько, не здатний пригорнути дитину, заспокоїти, розвiяти страхи.
Найяскравiший випадок - iсторiя маленького Вадика, першачка. До мене звернулася його вчителька. Пiдшукуючи слова, пояснила: «У Вадика… як би це сказати… умовний рефлекс на крик. Гарне дитя, старанне, але нiчого не робить доти, доки голосу не пiдвищиш. Сидить у вiкно дивиться, папiрцi якiсь розмальовує. Просиш - жодної реакцiї. Раз не витримала, ногою тупнула, розкричалася - почав працювати. Зараз самiй страшно. Що з дитиною?» Ледве заспокоїла. Попросила привести Вадика.
Заходить. Дивиться кудись крiзь мене величезними, без жодного натяку на якiсь емоцiї очима, - порожнiми, аж моторошно. Запрошую сiсти за стiл. Пропоную листочок паперу.
- Вадику, - кажу, - давай намалюємо твою сiм'ю. З ким ти живеш?
- …М-м-м… ну, з котом.
- А ще з ким?
- Бабуся iнодi приїжджає.
- А мама, тато?
- …Ну так, i вони.
- Може ще хтось? Намалюй кого хочеш. Я тобi не заважатиму.
Вiдхожу убiк, спостерiгаю. Раптом випускаю з рук олiвець, випадково. Вiд реакцiї Вадима в мене ледве серце не стало. Вiн пiдстрибнув, перекинув стiлець, впав, розгубив олiвцi, забився в куток бiля вiкна i закрив долонями очi.
- Вибач. Це я винна. Впустила олiвець, - намагаюся пiдiйти, обiйняти, заспокоїти.
- Не я?
- Нi, звичайно. Це я впустила олiвець i вiн голосно впав.
- А я впустив iншi…
- Ну то й що? Давай разом збирати. Зберемо, будемо малювати. Гаразд? - Будемо малювати, - луною повторює хлопчик.
Пiд час нашої першої зустрiчi намалювати сiм'ю Вадим так i не змiг. Його руки тремтiли. Як вiн не намагався втримати олiвець, той висковзав i падав. Це приводило хлопчика у дивний стан. Вiн завмирав на кiлька секунд, мружився, нiби в очiкуваннi удару, i лише розумiючи, що його не сварять, пiднiмав олiвець.
Малюнок сiм'ї, який Вадим принiс iз дому, мене вразив. У правому нижньому кутку паперу вiн намалював свою родину: себе, батька, братика i кота. Насправдi то були маленькi цяточки; про те, хто саме намальований, я дiзналася, розпитавши хлопчика. Мами на малюнку видно не було. Як пояснив Вадим: «Вона всюди, i нiколи не знаєш, звiдки прийде».
Я працювала з Вадимом близько мiсяця. Ми зустрiчалися майже кожного дня пiсля занять. Йому подобалося приходити до мене i займатися своїми справами. Хлопчик малював, грався, iнодi брав iз собою зошити i робив уроки. Страшенно не любив вiдповiдати на питання, але мiг сам, нi з того нi з сього, почати розповiдати про себе. Я не заважала, лише спостерiгала. Поступово з'ясувалося, що мама працює на базарi, торгує ковбасою. Як зауважив Вадим, дуже його любить, а тому виховує. Виховує просто. Б'є ковбасою, а також шлангом вiд пилососа.