Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» - не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».
I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.
Змiст прислiв'я «Менше знаєш - краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х - повiрте, вiдчуття не з найкращих!
«ВIД СВIТОЧА ДО ОЛУХА!»
Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi - джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми - однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.
Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва - «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»
Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:
- Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!
- Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, - я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.
Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина - пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог - не чоловiк, справжнiй чоловiк - не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.
- Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр! - почав наш психолог, потираючи спинку стiльця. - Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…
«Розказати про практику?», - мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.
- Тiлесно-орiєнтована терапiя дуже дiєва, з її допомогою можна позбутися страхiв, звiльнити своє тiло вiд м'язових затискiв, повнiстю розслабитися, вiдчути… - вiщував Олександр iстини, прописанi в кожному пiдручнику.
- Коли ж практика? - не витримала котрась iз однокурсниць.
- Я набиратиму терапевтичну групу i кожен з вас зможе вiдчути на собi усi переваги цiєї технiки.
- За скiльки ж? - не вгамовувалась шибениця пiд осудливi шикання матрон.
- Повний курс - три мiсяцi, коштуватиме п'ятсот доларiв, але можна вiдвiдувати не усi заняття.
Аудиторiя ахнула. Хто вiд шоку (для бiльшостi з нас це були непiдйомнi кошти), а хтось вiд захоплення («Знає собi цiну!», «Справжнi знання стiльки i коштують!»).
Проте пiзнiше з'ясувалося, що освiта в Олександра заочна, що вiн нiколи в життi не займався практикою тiлесно-орiєнтованої терапiї i не вiв груп, а вiдвiдував їх у Пiтерi, звичайно ж, сплачуючи немало. От i вирiшив повернути витрачене, намiрившись сiяти добре й вiчне у нашi провiнцiйнi душi. Всi його намiри провалилися з трiском. I тому, що зайвих грошей у шкiльних психологiв не було, i тому, що чутки ширяться швидше за офiцiйнi вихваляння родички-методистки! Прихильники поступово розсмокталися i пiтерський свiточ став одним iз нас - шкiльним психологом. Прiзвисько також не забарилося, приклеїлося намертво: «Саша-психолух»!
ПЕРШИЙ ХАБАР
Завершення навчального року вiдчувалося фiзично. Директорськi контрольнi, мiнiстерськi перевiрки, скороченi уроки, заклопотанi вчителi, збудженi дiти. Вир передвипускної школи затягував усiх i усе. Навiть вахтерцi на входi додалося ваги i значимостi - вона ж бо чатує бiля виходу у великий свiт!
Шкiльне життя пришвидшилося, i я разом з усiма втрапила в коловорот нагальних справ, невiдкладних зустрiчей та термiнових рiшень. Коли вдавалося добiгти до кабiнету, я швидко зачиняла дверi, притискалася до них спиною i глибоко зiтхала - ось вона, жадана хвилина перепочинку. Орiєнтацiя в реальностi поверталася разом iз ковтком гарячого чаю. На змiну панiчним думкам «Що ж це робиться?» i «Коли це припиниться?» приходили спокiйнiшi, а сьогоднi навiть вдалося помiркувати про шкiльнi долi.
«Найбiльше проблем, звiсно, у випускникiв: великих i маленьких. Старшокласники готуються до останнього дзвоника, iспитiв та урочистого випуску у велике життя. Чотирикласники прощаються з першими вчителями й захоплено чекають наступного року: вони - дорослi! Найважливiше питання, яким переймаються i батьки маленьких випускникiв, i вчителi: хто стане класним керiвником, до кого в руки потраплять дiти? Задоволенi чи нi батьки першими вчительками, - неважливо. Вони однаково тривожаться, намагаються дiзнатися про можливих кандидатiв, якось вплинути на рiшення шкiльного керiвництва. Вчителi, що вiддають своїх вихованцiв, також у розпачi. Чотири роки разом. Скiльки сил, скiльки переживань. Кожне дитя - турботи, витраченi сили, словом, - часточка душi. Що з ними буде далi? Майбутнi куратори теж мають привiд для хвилювань. Кожному хочеться отримати найкращий, найсильнiший клас. Вiд цього i авторитет залежатиме, i самооцiнка».
Цi фiлософiчнi думки перервала секретарка… стукотом у батарею. Справа у тому, що мiй кабiнет вiдразу над приймальнею, i коли мене до телефону викликає директорка чи бухгалтер - секретарка подає умовний знак.
Цього розу викликали до директора.
- Доброго дня. Викликали?