- Ольго Романiвно, - кажу, - Тома й сама може сказати, що таке велосипед. Немає потреби пiдказувати.
- Звичайно, може, але вона хвилюється. До того ж цього року їй велосипед не дарували, в неї ще старий триколiсний, може вона не хоче про нього говорити.
- Томо, - знову намагаюся звернутись до дiвчинки, - уяви собi, що ти зустрiла iноземця, який не дуже добре розумiє українську, спробуй пояснити йому, що таке парасолька. - Мета мого запитання - спроба вже вкотре зрозумiти, чи здатна дiвчинка до логiчного визначення понять.
- Та де ж вона цього iноземця в Житомирi зустрiне? Про що ви говорите? - Знову втручається Ольга Романiвна.
Робота тягнеться повiльно. Кожну дитину треба пiдбадьорити, перепитати, дочекатися вiдповiдi. Екзамен - нелегке випробування для дорослої людини, а що вже про дiтей говорити. Боячись не виправдати батькiвської довiри, маленькi герої намагаються зробити все, що вiд них вимагають i не вимагають. Просиш сказати, що таке цвях, а тобi ще й вiршика та загадку на додачу; просиш повторити казочку - ще й нову вигадає.
Зосередитися на дiтях майже неможливо - мами, татусi, бабусi та дiдусi засипають питаннями: «Чи достатньо розвинуте їхнє чадо?», «Чи буде вчитися на вiдмiнно?», «Над чим ще треба попрацювати?», «Може, найняти репетитора на лiто?» Батькiвська активнiсть похвальна, але починаєш турбуватися за дiтей - як можна жити, коли вiд тебе постiйно щось вимагають, чомусь вчать, щось примушують робити? Вступ до школи - вiдповiдальний крок i, звичайно, потребує пiдготовки. Але навiщо ж знати усе на свiтi? Навчити - ось функцiя школи! Спостерiгаю за процесом i ловлю себе на тому, що минулого року дiти не демонстрували такої «натасканостi». Так, так, це не описка - саме «натасканостi». Дiти демонструють блискучi навички у читаннi, декламацiї вiршiв та усному рахунку, i при цьому не здатнi дати визначення простеньким поняттям чи повторити короткий текст. Вольова регуляцiя в 6-7 рокiв ще недостатня, довiльнiсть пiзнавальних процесiв страждає, а тому навчити дитину чомусь без цiкавостi потребує величезних зусиль. Нiколи не повiрю, що Богдан Коцута завчив на пам'ять важезний вiрш про Україну за власним бажанням, або що Мирослава Ольжич додає про себе двозначнi числа вiд того, що їй це дуже подобається.
Вимоги до першокласникiв зростають. Пригадую, ще кiлька рокiв тому вiд дитини, що йде до школи, нiхто не вимагав умiння читати й писати. Сьогоднi це норма. Думаю, першопричина не у забаганках вчителiв - саме батьки, кожного разу борючись за кращiсть своїх чад, штучно пiдняли планку шкiльних вимог. I звичайно, сьогоднi буде соромно тiй мамi, що не навчила свою дитину зв'язувати букви у слова або виводити на письмi власне iм'я.
Найважче у цих недитячих випробуваннях тим, хто ще не досяг шести рокiв. П'ятирiчнi малята, яким лише наприкiнцi осенi, а то й узимку виповниться шiсть, також намагаються стати дорослими й стiйко виконувати усi нашi завдання. Їм не просто важко - вони демонструють справжнiй героїзм, намагаючись дорiвнятися до своїх старших колег.
- Ромчику, - кажу, - я зачитаю казочку, а ти спробуєш повторити її за мною, домовились?
- Так, я все повторю, - вiдповiдає Роман i в його очах така рiшучiсть, що менi аж не по собi.
- Жили-були три зайчики. Пухнастик, Вухастик i Бiленький…
- Жили-були три зайчики, - починає Роман. - Пухнастик, Вухаст-ти-ик, - його голос раптом починає тремтiти, а очi набираються сльозами.
- Ромо, - питаю, - що трапилося? Все нормально, ти молодець! Гарно розповiдаєш.
Слова, якi б мали пiдбадьорити хлопчика, викликали обернену реакцiю. Вiн закляк на мiсцi й, незважаючи на усi вмовляння, не вимовив бiльше й слова. Ковтаючи сльози, хлопчик опустив очi й став червонiший за рака. Намагаючись перехопити його погляд, я теж глянула долу й побачила причину червоних щiк та опущених очей - бiля нiг хлопчика на пiдлозi повiльно розтiкалася калюжа, походження якої видавали мокрi штанцi.
Шум в аудиторiї рiзко увiрвався, до батькiв та iнших дiйшло, що сталося. Усi зiрвалися з мiсць i кинулися втiшати бiдолашного Ромчика, тицяючи йому цукерки. Сумнiваюся, що хлопчиковi полегшало вiд тiєї уваги.
На тлi цiлковитої метушнi залишилися забутими iншi присутнi в аудиторiї дiти. Про що вони думали, сказати важко, але за хвилину почулося схлипування, а за ним - нерiвний хор дитячого плачу на три голоси.
Батьки, згадавши про власних дiтей, повернули з цукерками у їхнiй бiк i лише тодi до Роми пiдiйшов батько. Взяв за руку й сказав: «Йдемо. Нiколи не думав, що ти мене можеш так осоромити!»
Цiкаво, а чи думав батько про те, що п'ять рокiв - не найкращий вiк для шкiльної лави, про те, що синовi буде важко вчитись iз старшими дiтьми, про те, що позбавляє сина цiлого року безтурботного дитинства.
ПСИХОЛОГ ЗА ПОКЛИКАННЯМ
Менi запропонували роботу викладача психологiї в унiверситетi.
Я була горда, щаслива i водночас розгублена… Дивнi сумнiви затьмарювала радiсть звiстки, суперечливi емоцiї роїлися у душi. З одного боку, полегшення: прощавайте набридлi наради, дурнуватi перевiрки, iстеричнi батьки, товстошкiрi вчителi, вередливi дiти. Одним словом - чужi проблеми, до-по-ба-чен-ня! Мене чекають дорослi люди, якi свiдомо обрали професiю, доброзичливi колеги, найкращий у свiтi шеф!!! (iлюзiї, але хто знав?!). З iншого боку, терзало егоїстичне - на кого я все полишу? Мiй любий кабiнет, ранкове чаювання з Iриною Сергiївною, свiй статус заступника директора з соцiально-психологiчних питань i… звiсно, тих, до кого прикипiла, тих, кому допомогла i не змогла зарадити, тих, хто змусив замислитися над власним призначенням i зневiритись у професiї!
Отже, хто вони, психологи пiсля мене? Як працюють, чим живуть, чи дбають про кабiнет? Чи кращi за мене? Ось воно, найболючiше питання!
Розумiння втрати росло на новiй посадi день за днем! У школi я була єдиним i кращим психологом. I неважливо, що з цього є причиною, а що наслiдком. В унiверситетi я стала однiєю з багатьох, звичайною викладачкою звичайної кафедри. Авжеж, рiзниця вiдчутна. Спочатку тижня не минало, щоб я не бiгла до школи зализувати рани. Далi приходила кожного мiсяця, потiм у свята, зараз майже не заглядаю - загоїлося. Кожен наступний психолог сприймався простiше, вiдчуття конкуренцiї турбувало щораз менше, доки не зникло зовсiм. Одначе серед тих, хто пiсля мене, є одна людина, враження про яку я так i не склала, людина-загадка.
У школi працює новий психолог, директорка не натiшиться: «Працьовита, толерантна, фахiвець!» У мене на душi кiшки шкребуть: «Невже краща за мене?»
- Iро, - питаю свою стару товаришку, - невже справдi такий генiальний психолог? Менi Iнга Iванiвна у всi вуха натуркотiла: «I те зробила, й те змогла». Хто це взагалi?
- Не нервуйся ти так, справдi психолог хороший. Я нею задоволена, мої малi також. Все, що не попросиш, зробить. Себе пригадай. «Це не етично, те не професiйно». Вiд Iрини такого нiколи не почуєш. Тестувати - так тестувати, консультувати - так консультувати…
- Але ж…
- Не знаю, що за «але»… ти не подумай, я не кажу, що вона краща, проте психолог хороший. Працює з ранку до вечора, без жодних «вiльних четвергiв», навiть у суботу виходить, та й всi канiкули просидiла в школi. Словом - фанат своєї справи!
- Хочеш сказати - не те, що я?!
- Не хочу! Ти ж студенткою була, а вона вже закiнчила, на навчання не вiдривається.
- Та хто ж вона?
- До речi, ти її маєш знати, вона вчителькою початкових класiв була, пiд скорочення потрапила, а тут з'ясувалося, що за другою спецiальнiстю - психолог. От i працює, вже другий рiк пiшов. Iрина Липко. Пам'ятаєш?