Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу.
А час іде.
Мадонна вийшла заміж за Ґая Річчі. Вінчала їх вікарійжінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку.
Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Якийсь німецький вчений шукав сім років, і таки знайшов. Мало чого буває. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент.
У Києві раптом об’явився орден тамплієрів, ліквідований у Франції ще років шістсот тому, а він візьми і об’явись тут у нас, на території православного монастиря, та ще й зареєстрований Мін’юстом. Одягнуті дивно, моляться не по-наськи. їхній пріор спирається на меч, подарований, кажуть, кимось із наших силових міністрів. Одна матушка як укмітила, в монастирі почалася паніка, благочестиві черниці мліли. Одній привидівся у келії портрет Антихриста. Тамплієри зникли.
Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було.
То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера.
Крім того, останній місяць століття — це ж не просто місяць, це — зріз, це анамнез, це як в археології — культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просіюють, розглядають крізь лупу — кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять.
Батальйон наших миротворців вилетів у СьєрраЛеоне розміновувати сьєрра-леонські поля.
Дружину Ґонґадзе нарешті допустили до опізнання «таращанського тіла», але воно вже не надається до опізнання.
На орбітальній станції «Мир» нештатна ситуація — станція кружляє навколо Землі безконтрольно.
Росія вперше визнала, що Валленберґ був жертвою політичних репресій і що його розстріляли. Але де і коли на її безмежних просторах, вона, як завжди, не знає.
Із Коста-Ріки висилають якогось діда за злочини ще часів Другої світової війни. Весь вік до маразму кантувався десь по світах, тепер надумали видворяти його в Україну. В Англії пройшов фільм про нацистських поплічників, знову прокотилася каламутна антиукраїнська хвиля.
Але чому?! Хто має право ідентифікувати націю з її відламками й виродками? Українців у тій війні кожний шостий загинув. Не оминуло й мій рід. По українцях доля стріляє дуплетом. Один дід загинув на фронті, другий на Колимі. І, між іншим, комуністичних карателів ніхто ніде не карає і не видворяє. Вони собі доживають віку на персональних пенсіях, пишуть мемуари, та ще й претендують на почесний суспільний статус.
Непокаране зло реґенерує себе.
З тим і підемо у XXI століття?!
— А якби, як у «Страшній помсті», земля заворушилася, — каже дружина, — і «одни только кости поднялись высоко над землею»? Кості всіх репресованих, закатованих і вбитих комуністами у XX столітті. Уявляєш, який густий ліс стояв би над рікою Часу?
— Думайте в хорошу сторону, — каже теща. — Сьогодні Миколая Угодника.
Напекла миколайчиків, розповідає малому, який чемний хлопчик був святий Миколай. Немовлям уже постував, приймав таїнство хрещення стоячки. А в Отєчественну войну виводив поранених бійців з оточення. У них там на Поліссі рятував заблуканих на болоті. Один чоловік крикнув: «Рятуйте!» — святий Миколай нахилив до нього березу і врятував. Теща у нас — як Мері Поппінс, занесена радіоактивним вітром, тільки що з деревами не розмовляє, бо десятий поверх, і про танцюючу корову не розказує, бо у неї в селі собаку роздер вовк.
Борьці святий Миколай подарував пістолет, і тепер Борька цілими днями стріляє.
— Нащо вони йому купують агресивні іграшки? — питаю я.
— Хлопець, — каже дружина. — Не купи йому пістолет, він із пальця вистрелить.
Наш малий знайшов під подушкою нову комп’ютерну гру «Живі іграшки». Сподіваюся, що хоч іграшки не вбиватимуть одне одного.
На Одещині в зоні стихійного лиха за святого Миколая був контр-адмірал, який звелів розконсервувати дизельні електрогенератори і встановити у школахінтернатах, щоб діти не мерзли.
Російський президент помилував Едмонда Поула, засудженого на 20 років рекомо за шпигунство, і той повернувся у свій штат Орегон.
Білл Клінтон диригував у Нью-Йорку симфонічним оркестром.
А ще в цей день народилася Едіт Піаф, давним-давно, у 1915 році. Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле. Я думав, що я його не люблю, а чомусь таки сумно. У мене таке відчуття, що я відчалюю від якогось дуже рідного берега на якомусь великому кораблі, — а може, він «Титанік», і напевно «Титанік», — а на березі стоять дорогі мені люди. І моя мати. І мої молодші від мене теперішнього, невідомо де поховані, на Заході й на Сході, діди. І Едіт Піаф — «горобчик» — махає мені рукавом недов’язаного светрика. І Генріх Бьолль. І Камю. І Маленький Принц з Екзюпері. Вони мені всі махають руками, і я сам махаю собі рукою, і хочеться кожний день затримати, і роздивитись, і провести очима…