Не люблю я цих феміністичних матроналій. Ретируюсь у сусідню кімнату і виходжу у віртуал.
Однак не сказав би, що ці войовничі феміністки такі вже й байдужі до чоловічої статі. Деякі з них цілком Гривуазні. Менада недвозначно налягала мені на плече, гормонально вібруючим бюстом, коли я, углибаючи в крісло, намагався затулитись від них газетою. Дрозофіла танула очима і натякала, чи я, бува, не з XVI століття. Я тоді, бачця, був пілігримом, а вона мені кинула білу троянду.
— Ні, — сказав я. — Я із Сузір’я Ворона. Зазнав катастрофи на планеті Земля.
Моя кохана фурія розбила плафон, поранила собі пальця. Сльози з очей бризнули. Дісталося і мені, й плафону.
— Чого ж ти вкручувала, сказала б мені.
— Тобі сказати, легше зробити самій.
Я справді якийсь неуважний. Втупився в газету, навіть не помітив, що вона поп’ялася вкручувати лампочку. Хотів зняти її зі стільця, двинула мене ліктем і вискочила на кухню.
Нічого, нехай одплачеться, може, їй трохи полегшає. Це ж вона не через плафон, а через все.
«Голубко моя у розколинах скелі», — як сказано в Пісні Пісень, ти, певно, маєш рацію. Добрий господар дбає про майбутнє своїх нащадків, а ми з року в рік, зі століття в століття — що ми залишаємо у спадок своїм дітям? Що наші предки залишили нам? Одні й ті ж самі проблеми, те саме страждання, той самий ступор безвиході.
Колись у когось таки урветься терпіння. Боюсь, що це буду я.
Ну, от і сталося. Я втратив роботу. Фірма скорочує п’ятдесят чоловік, мене викликали до шефа.
— Спокійно, — сказав він. — Пиши заяву, за згодою сторін.
— Але я не згоден! — сказав я.
— Твоя справа, — виставив він долоню вперед. — В такому разі пиши: за власним бажанням.
— Я напишу: за твоїм бажанням.
— Не раджу. Такої форми нема, — гмикнув він. — Не вертухайся, пиши.
— Ах ти ж гад! — сказав я, і не було лорда у білій перуці, який би пом’якшив цей вираз.
— 8рок, — сказав він. — Бо я тобі таке напишу, що тебе ніде не візьмуть.
Я написав «за власним бажанням» і кинув йому на стіл.
І тут я попався. Бо коли я прийшов у Центр зайнятості, мені сказали:
— Приходьте через 90 днів. Якби вас просто звільнили або «за згодою сторін», то це одне. Стали б на облік, отримали б допомогу по безробіттю, а так — тільки через три місяці.
Отже, три місяці юридично я навіть не безробітний. Я псих, я невропат, у якого зірвалися нерви. Не знав, не зміг, не дотримав форми. Піти, вклонитися шефові, переписати заяву? Але це ж, мабуть, не має зворотної дії. Він скаже: — Брок, — і виставить долоню вперед. Це ж господар становища, працедавець, він спокійний, усміхнений і жорстокий. Йому головне виконати рознарядку, скинути з конвеєра. А що хтось упав, розбився, перемололо — йому ж байдуже.
Наслухався в тому Центрі усіляких див. Ось жінка, за освітою інженер, згодна хоч брокером. Звукооператор, проходить тренінг на оформлення бізнес-планів. Фтизіатр — піде швейцаром у казино. Проглянув стенд пропозицій. Бармен. Вантажник. Слюсар. Фрезерувальник. На мене з моїм ухилом у науку попиту нема. Зате є купа різних професій для перекваліфікації. Якщо я такий непридатний, можуть перенавчити.
Але ж я маю свій фах! Я хочу працювати за фахом!
— Гординя, — каже новоспечений брокер. — Тепер не той час.
От і настало моє 43-тє число. Я почав ходити вулицями.
— Ти якийсь інтроверт, — мало не плаче дружина. — Пішов з дому, не сказав, куди. Чи просто пройтися, чи у справах, чи до коханки, чи повіситись — по тобі ж не видно. Я боюсь!
Але я ходжу. Не хочу, щоб вона мене бачила таким. Блукаю вечірніми вулицями, забрідаю часом аж на околиці.
«Не гальмуй, снікерсуй!» — підбадьорює мене на кожному кроці реклама.
«Пий пепсі, вимагай більшого!» «Відривайся кльово!»
Я відриваюсь. Часу вільного у мене тепер доста. Три місяці. Ціле літо.
Читаю оголошення, беру адреси, оббиваю пороги. Почуваюся жебраком, прохачем, запитальним знаком. В американській Конституції записане право людини на щастя. А мені хоча б на роботу. Є ж якась юридична сітка моїх прав?
Був би слюсарем, токарем, штукатуром, а ще краще — машиністом землерийної машини. Намивав би штучні острови під розкішні котеджі. Вигризав би з Дніпра тонни піску на чиїсь чорні прибутки. Тепер же під Києвом до Дніпра не підступись — усе підгребло під себе новітнє панство. Набудувало палаців спиною до вимираючих сіл.
Розіслав резюме через інтернет — тепер жду. Хтось же та відповість. Дехто місяцями чекає. А я хочу так зразу.
Адаптуватись і приготуватись, казав батько.