Народ навіть мав приємність побачити в телеящику, як вони у червоних мантіях у загадковій півтемряві пройшли ритуальне посвячення, зі схилянням коліна, з дотиком шпаги до плеча, і тепер вони шевальє.
Ну, дяка Богу, слово знайдене. Бо геть були заплуталися на переході від соціалізму до демократії, ніяк не могли знайти відповідної форми звертання. Від товариша ще не одвикли, до пана-добродія ще не звикли. Принаймні до них тепер можна звертатися — товариші шевальє.
Одинадцята річниця путчу пройшла непомічено. Уже мало хто й згадує. Лише хтось із дотепних телевізійників усе давав у ефір «Танець маленьких лебедів» — незабутню фонограму тих днів, і крупним планом пальці путчиста, які чи то вибивали ритм, чи тряслися.
Наступного дня теж не вдавалися до ретроспекцій. Кому вже тепер упам’ятку введення радянських військ у Чехословаччину 34 роки тому? Мій батько тоді протестував, моя мати чекала арешту, — і чекала мене, і завжди потім казала, що, може, я і вдався такий нервовий, бо вона тоді чекала арешту.
Взагалі мені здається, все наше життя — це чекання найгіршого і надія на краще. Поки що не збулась.
І знову на Спаса, напередодні Дня Незалежності, горить на тій самій шахті Засядька. Цього разу Бог милував, повиносили обгорілих, усі живі.
Але з огляду на те, що не минуло ще й сорок днів з часу скнилівської трагедії, військового параду не буде, авіація над Києвом не літатиме. Буде парад оркестрів під назвою «Сурми Незалежності».
Малий наш на парад не хоче. Сурми йому нецікаво. Він любить танки.
Записали його, нарешті, до музичної школи. Дружина мало не провалилася від сорому. Там на стінах портрети композиторів — Чайковський, Шопен, Бетховен.
— О, а чого тут Бетховен? — здивувався малий. — Він же собака.
Це він бачив недавно фільм про дівчинку та її сенбернара, що підвивав під музику, через що його й прозвали Бетховеном.
— Треба щось робити! — хвилюється дружина. — Він набрався від Борьки. Вони ж ростуть дебілами.
Ну, я не думаю, що це тільки від Борьки. Він уже й сам Генерує подібні енергії. Єдине, чого він справді набрався від Борьки, це нелюбові до української мови. Діти ж акумулюють атмосферу своїх родин, а у нас тут українофобства вистачає. Борьчина мати жінка не банальна, але в цьому плані теж не виняток. З нами вона коректно дотримується мовного дуалізму, але її непроникна чемність є кригою цих проблем.
У друга мого в Каліфорнії свої клопоти: олені об’їдають троянди. Вони ж там неполохані, виходять на вулицю. Двори не обгороджені, от вони й пасуться, де хочуть. Він уже й одганяв, і обприскував чимось перчаним. Дощем змиє, знову приходять.
Я йому про вибори, а він мені про троянди. У нього їх там багато, одні цвітуть, інші одцвітають. І колібрі над ними, як джмелики, дзьоб тоненький і довгий. Зависне над квіткою, стромить, як зонд, у саму серединку і п’є. Лише крильця фурчать, як пропелер у Карлсона. Дуже люблять яскраві кольори, жовті, червоні. Йдеш у жовтій футболці — підлетить і клацає дзьобиком. Таке маленьке, а клацає. І що цікаво — серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. Ото було б сердечне суспільство.
Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій.
Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема.
А нема спільного серця — нема спільних цінностей.
Через те й «національна ідея не спрацювала», — як сказав колись наш президент. І «маємо те, що маємо», — як сказав попередній. І навіть не маємо того, що маємо. Конгломерат перемолов.
Всі вимагають спільної національної ідеї. А яка може бути спільна національна ідея у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?
Ось навіть і цей Майдан, з його несмаком і еклектикою, цей монумент Незалежності — що він означає? Яку історичну, національну чи хоча б елементарно людську ідею несе? «Красіво, но бессмислєнно», — як сказав один мій колега з «Кварка».
Зроду майдан, площа були відкритим місцем. Майдан за означенням — простір. Осердя міста, його історичний центр, куди впадають вулиці, як артерії, де пульсує сучасність у скронях історичної пам’яті. Як у Венеції площа Сан-Марко. Як у Римі площа святого Петра. Як у Філадельфії надтріснутий дзвін Свободи. А тут напхано бутафорій, муляжів, імітацій, клумб, кіосків — і все це на тлі теплиць, під якими вирощують товари ненародного вжитку.
А посередині штир колони з маленькою фігуркою нагорі.
Колони діло хороше, скрізь є колони, але скрізь їх вивершує якась адекватна постать. У Барселоні — Колумб. У Торуні — Коперник. У Петербурзі — янгол з хрестом. У Варшаві на колоні Зиґмунда — король Зиґмунд. У Парижі Вандомська колона з Наполеоном.