– А чи можна до вас?
Я прокинулась. Біля церемоніальної ширми стояв свічник, тому все було гарно видно. Нарімаса трохи відчинив двері і вів з нами бесіду. Він був такий кумедний. Зазвичай господар не дозволяє собі такі вольності, але оскільки ми були в його будинку, то він вирішив, що все дозволено. Ну дуже вже чудно.
Я розбудила жінок, які були поруч: «Ви тільки погляньте, чи бачили колись подібне?»
Жінка підняла голову, подивилась і розсміялась.
– Хто там прийшов?
– Не лякайтеся, це я – хазяїн будинку. У мене є важлива розмова.
– Так, я пам’ятаю, що ми розмовляли про ворота, але ж я не просила відчиняти наші двері.
– Та ми вже про ворота поговорили. Краще дозвольте увійти до вашої кімнати. Можна, так?
Дами загомоніли:
– Ні, звісно, не можна! Ні в якому разі.
– О, тут і молоденькі є! – сказав Нарімаса і зачинив двері.
Тоді у кімнаті пролунав сміх.
До речі, якщо вже він відчинив двері, то треба було не питати, а просто зайти до кімнати. Не знайшлося людини, яка б сказала: «Так, звісно-звісно, проходьте, ласкаво просимо». Наступного ранку я розповіла імператриці про візит нічного гостя, на що вона відповіла: «Я ніколи нічого такого не чула про нього. Нарімаса, напевно, також здивований вчорашніми розмовами. Він завжди страждає від твоїх нападок!» – сміялася господиня.
Потім імператриця наказала приготувати одяг для маленької принцеси,[22] на що Нарімаса відповів:
– А якого кольору має бути вбрання, яке вона одягає зверху? – І знову молоді дами засміялись.
– До того ж, для маленької принцеси звичайний посуд зовсім не підходить. Треба зробити малесенькі чашечки та малесенький піднос.
– Саме так. А прислуговувати їй мають дівчата у таких же «одежинах», – підхопила я.
– Не смійся з чесного та порядного Нарімаси, – посварила мене імператриця. Але навіть це з вуст імператриці прозвучало прекрасно.
Одного дня мене покликали і сказали: «З тобою хоче поговорити хазяїн».
– Ну, і як цього разу він нас насмішить? Але піди послухай, що він скаже.
Коли я прийшла до господаря, то почула наступне:
– Я розповів своєму братові історію з воротами. Він був дуже вражений вашою дотепністю і хоче зустрітися з вами якомога скоріше.
Я думала, він пригадає події вчорашньої ночі, а він наостанок лише сказав:
– Сподіваюсь, що наступного разу у мене вийде побути у вас довше.
– Що він хотів? – запитала імператриця.
Я розповіла все, як було. Придворні дами розсміялись:
– Міг би і не викликати спеціально за цим до себе, а просто сказати це при всіх.
– Але ж він від щирого серця це робить, поважає свого брата і, до того ж, хотів, щоб ти дізналася якомога швидше про його похвалу.
У цю мить імператриця була неймовірно прекрасна!
7. Пані кішка нашого палацу
У нашому палаці є дуже мила кішка,[23] за що імператриця надала їй звання п’ятого рангу і наказала охороняти. Проте одного дня, коли «її величність» кішка лягла на веранді, нянька на ім’я Ума-но-мьобу[24] посварила: «Заходь у дім, негарно так розлягатись!». Однак кішка проігнорувала її і продовжувала спокійно грітися на сонечку.
– Окінамаро, ану йди сюди! Покусай цю кішку.
Собака кинувся за кішкою, а та швиденько – до опочивалень імператора. Його Величність же одразу, щоб захистити кішку, взяв її до себе, опісля розгнівався та покликав слуг, наказавши:
– Побити Окінамаро! Відіслати його негайно на Собачий острів!
Ума-но-мьобу також не залишилася без покарання.
– Залишити її без посади!
Після цього няньку більше не бачили при дворі. Собаку ж погнали за ворота.
– А як гарно він ішов у процесії донедавна. Сам То-но-бен[25] вів Окінамаро, прикрашеного гілкою верби, на шиї у нього були квіти персика, а на спині гілочка квітучої сливи. Ніхто й подумати не міг, що він так закінчить.
– Бідолашний, він завжди був поруч з імператрицею, коли вона йшла на сніданок. Тепер начебто чогось бракує.
Днів зо три-чотири ми чули, як виє бідолашний собака. А потім він раптом дуже голосно заскавучав. «Що то за собака так виє?» – запитали ми. Аж раптом усі інші собаки побігли на те виття. А потім прийшли жінки та розповіли:
– Жах, двоє чоловіків на смерть забивають собаку. Кажуть, що він повернувся з Собачого острова.
Як нам стало шкода того собаку! «Адже це точно Окінамаро», – подумали ми.
23
Кішки в епоху Хейан були дуже цінними і рідкісними тваринами, їх тільки починали завозити до країни.
25
То-но бен – цензор;