Тим, хто мене про це питає, я завжди відповідаю правду: не жонатий я, бо курви не лишили мені на це часу. Втім мушу визнати, що для мене це не було поясненням аж до дня мого дев’яносторіччя, коли я вийшов з дому Рози Кабаркас, поклавши більше ніколи не кидати виклик долі. Я чув себе іншим. Настрій мені зіпсувався, коли я побачив військових, розставлених вздовж залізної решітки, яка оточувала парк. У вітальні я застав Даміану, яка рачки мила підлоги, і молодість її стегон збудила в мені трепет оної епохи. Вона, мабуть, відчула це, бо прикрилася спідницею. Я не зміг втриматися від спокуси, щоб не спитати її: «Даміано, скажи мені одну річ. Що тобі згадалось?» «Нічого я не згадувала, але ваше питання мені то нагадало». У грудях мені стислося. «Я ніколи не був закоханий», — мовив я їй. Вона зараз же відказала: «Я була». І продовжила, не перериваючи своєї роботи: «Я проплакала за вами двадцять два роки». Серце мені підскочило. Шукаючи якогось гідного виходу, я сказав: «З нас була би добра запряжка». «Зле ви робите, що говорите мені це зараз, — мовила вона, — бо то вже не служить мені навіть розрадою». І, виходячи з дому, повідала мені цілком щиросердно: «Ви не повірите, але я досі незаймана, дякувати Богу».
За якусь хвильку я виявив, що по цілій хаті у вазах стоять червоні троянди, а на подушці вона лишила картку: «Бажаю Вам дожити до ста». Із тим недобрим присмаком сів я докінчувати замітку, яку кинув недописаною попереднього дня. Скінчив я її на одному подиху менш ніж за дві години, і довелось мені скрутити шию лебедю, аби добути її зі свого нутра так, щоб не помітно було мого плачу. В пориві запізнілого натхнення я вирішив завершити її звідомленням про те, що нею я радісно кладу край тривалому й достойному життю без неприємного усвідомлення того, що мене чекає смерть.
Я мав намір залишити допис у приймальні газети і вернутися додому. Проте не зміг. Персонал у повному складі чекав мене, аби відсвяткувати мої уродини. У будинку робився ремонт: риштовання, будівельне сміття на кожнім кроці, але заради святкування його перервали. На теслярському столі стояли трунки для заздоровниць і лежали загорнуті у розцяцькований папір дарунки. Осліплений спалахами фотокамер я сфотографувався з усіма напам’ять.
Утішно було мені побачити там журналістів з радіо та інших міських газет — ранкової консервативної «Ля Пренса», ранкової ліберальної «Ель Еральдо» і вечірньої сенсаційної «Ель Насіональ», яка палкими фейлетонами намагалась послабити напруженість в суспільстві. У тому, що вони разом, не було нічого дивного, позаяк у нашому місті завжди віталося збереження неторканою дружби поміж рядовими, в той час коли маршали оголошували газетну війну.
Також був присутній в позаурочний час офіційний цензор, дон Херонімо Ортега, якого ми прозивали Проява дев’ятої години, через те що він пунктуально приходив щовечора о цій порі зі своїм кривавим олівцем деспота-іспанця. І зоставався доти, доки пересвідчувався, що в ранковому випуску не лишилось жодної безкарної літери. До мене у нього була осібна антипатія: через мій апломб граматиста і через те, що я вживав італійські слова без лапок і курсиву, коли находив їх виразнішими, аніж іспанські, — як то би й мусило бути узвичаєно поміж мовами-близнятами. Перетерпівши його чотири роки, ми врешті-решт змирилися з ним як з власним нечистим сумлінням.
Секретарки внесли до зали пиріг із дев’яностома запаленими свічками, і я вперше віч-на-віч спіткався з числом своїх років. Коли заспівали «Многая літа», довелось мені ковтати сльози і, не знати чого, згадалась дівчина. То не був спалах злості, лиш запізніле почуття жалощів до істоти, яку я не сподівався знову колись споминути. Коли запала тиша, хтось вклав мені до рук ножа, щоб я розрізав пиріг. Побоюючись глузувань, ніхто не ризикнув зімпровізувати якусь орацію. Я волів би вмерти, аніж відповідати на неї. Щоб завершити святкування, головний редактор, до якого я ніколи не відчував особливої симпатії, повернув нас у сувору дійсність. «А тепер, високославний дев’яносторічний старче, — звернувся він до мене, — де ваша замітка?»