Ніколи чогось іншого, відмінного від писання я не робив, але не маю ні покликання, ні здібностей письменника, зовсім не обізнаний із законами драматичної композиції, і якщо вплутався у цю справу, то лише тому, що вірю у світло безлічі книжок, які перечитав за своє життя. Відверто кажучи, я є уламком роду без слави і заслуг, якому нічого було би передати у спадок тим, хто його переживе, якби не сталося те, про що я маю намір розповісти як можу у цих нотатках про моє велике кохання.
У той день, коли мені виповнювалось дев’яносто, я прочуняв, як завше, о п’ятій ранку. Єдине, що мав зробити, позаяк то була п’ятниця, це написати свій допис, який публікувався щонеділі в «Діаріо де ля Пас». Симптоми світання були ідеальними для того, аби не почуватися щасливим: у мене цілу ніч нили кості, пекло у дупі, а надворі після тримісячної посухи гриміла гроза. Поки я купався, наспіла кава, я випив одне горнятко, підсолодивши її натуральним медом, з’їв дві оладки з маніоку і вбрався у домашню полотняну робу.
Темою моєї замітки того дня — чом би й ні — були мої дев’яносто літ. Я ніколи не думав про вік як про течу з посудини, що вказує людині, скільки їй залишилося жити. Ще зовсім дитиною я почув, що коли хтось умирає, воші, які плодяться в чуприні, нажахано розбігаються подушками на сором родині умирущого. Це стало мені такою наукою, що, йдучи до школи, я дозволив обчикрижити себе «під нуль», та ще й досі ті кілька волосин, які у мене залишились, мию собачим милом. Це значить, кажу я собі тепер, що у мене відмалечку сильніше був розвинений страх соціального сорому, аніж смерті.
Уже кілька місяців я готувався до того, аби замітка на мої роковини не була звичайним плачем за прожитими літами, а зовсім навпаки — хвалою старості. Почав із того, що запитав себе: коли я усвідомив, що вже старий, і гадаю, що сталося це нещодавно. Коли мені було сорок два, я звернувся до лікаря з болем у попереку, що заважав мені дихати. Він не надав цьому жодного значення, сказав: «У вашому віці такий біль є природним».
— У такому разі, — сказав я, — чимось неприродним є мій вік.
Лікар співчутливо усміхнувся. «Бачу, ви філософ», — мовив він. Тоді я вперше подумав про свій вік у термінах старості, але незабаром забув про це. Я звик прокидатися щодень з іншим болем, який змінював свій характер та місце в міру того, як минали роки. Іноді він був гострий, як пазурі смерті, а назавтра по ньому не лишалося й сліду. Десь на ту пору я почув, що першою прикметою старості є те, що чоловік починає подобати на свого батька. Мабуть, я приречений на вічну молодість, подумалось мені тоді, тому що мій конячий профіль ніколи не стане таким, як у суворого кариба, яким був мій батько, чи схожим на величний римський профіль моєї матері. Насправді початкові зміни такі повільні, що їх ледве зауважуєш, людина й далі бачить себе зсередини такою, якою вона була завжди, зате інші помічають їх іззовні.
На п’ятому десятку я почав уявляти собі, що таке старість, коли постеріг за собою перші провали в пам’яті. Я нишпорив по цілій хаті за окулярами, аж доки виявляв їх у себе на носі, ставав у них під душ чи вдягав шкельця для читання, не знявши ті, що призначалися для далечини. Одного дня я поснідав другий раз, бо забув про перший, і навчився відчувати стурбованість моїх друзів, коли вони не наважувалися довести до мого відома, що я розповідаю їм ту ж історію, яку вони чули від мене минулого тижня. На той час у мене в пам’яті був список знайомих облич і список імен кожного з них, але в момент вітання у мене не виходило узгодити обличчя й імена.
Мій сексуальний вік ніколи мене не турбував, бо мої спроможності завжди залежали не стільки від мене, скільки від жінок, а вони знають, коли захочуть, як і чому. Тепер мені смішно з восьмидесятирічних сисунців, які біжать до лікаря, налякані отими конфузами, не відаючи, що у дев’яносто літ вони бувають ще гірші, але вже не мають значення: це ризик, на який наражаєшся через те, що живий. Навпаки, тріумфом життя є те, що пам’ять старих губить усе, що є несуттєвим, але рідко підводить у тому, що нас і справді цікавить. Ціцерон роз’яснив це однією фразою: «Немає старця, який забув би, де заховав свій скарб».
Оцими та низкою інших міркувань завершив я першу чернетку свого допису, коли серпневе сонце спалахнуло серед мигдальних дерев у парку і поштове річкове судно, яке через посуху запізнилося на тиждень, сигналячи, увійшло в канал порту. «От і наближаються мої дев’яносто років». Я ніколи не знатиму, та й не хочу знати чому, але саме тоді під магічною дією отої убивчої згадки я надумався подзвонити до Рози Кабаркас, аби вона помогла ушанувати мій ювілей содомською ніччю. Уже багато років я жив у святій злагоді із власним тілом, віддаючись безсистемному перечитуванню класиків і своїм домашнім концертам класичної музики, але бажання у той день було таким нагальним, що видалось мені Божим посланням. Після дзвінка я більше не міг писати. Підвісивши гамак у тому кутку бібліотеки, куди зранку не сягало сонце, я звалився в нього — груди мені стискало у тривожному чеканні.