Кімнати в готелі здавалися за одне песо для любощів на скору руку, проте жменька утаємничених знала, що за ту ж плату їх можна зняти на всі двадцять чотири години. Опріч того, Касторіна ввела мене у свій лайдацький світ, де бідних клієнтів запрошували на розкішні сніданки, давали їм в користування мило, запомагали їм при зубному болю і в екстрених випадках офірували безкоштовний сеанс любові.
Проте на глибокому схилку моїх літ ніхто вже не пам’ятав умерлу хтозна-коли незабутню Касторіну з піратською пов’язкою на оці, втраченому під час однієї галабурди в корчмі, яка піднялася з убогих закапелків річкової набережної до священного трону бордельної мадам. Її останній любас, блаженний негр із Камагвею, якого звали Хонас Варнак, був першокласним трубачем у гавані, доки втратив свою довершену усмішку у залізничній катастрофі.
Вернувшись з тієї гіркої прогульки, відчув я поколювання в серці, яке три дні безуспішно намагався пом’якшити розмаїтими домашніми відварами. Лікар, до якого я притьмом звернувся, паросток славного роду, був онуком того, хто оглядав мене у мої сорок два, і я перелякався, що це той самий, позаяк виглядав він таким постарілим, як його дідусь у сімдесят — через передчасну лисину, сильні окуляри проти короткозорості та безутішну журу. Він ретельно оглянув мене всього із зосередженістю ювеліра. Послухав мені спину та груди, зміряв артеріальний тиск, перевірив колінний рефлекс, очне дно і колір нижньої повіки. В перервах, заки я міняв позицію на оглядовому столі, він ставив мені запитання, настільки нечіткі та бистрі, що я заледве встигав добирати відповіді. Через годину він глянув на мене з радісним усміхом: «Ну, що ж, гадаю, допомогти я вам нічим не можу». «Що ви хочете сказати?» «Що ви в чудовому стані як на ваш вік». «Цікаво, — мовив я, — те саме говорив мені ваш дідусь, коли мені було сорок два, час ніби й не минає». «Завше знайдеться той, хто вам це скаже, — мовив він, — бо ви завжди матимете певний вік». Провокуючи його на страшний вердикт, я сказав: «Кінечною є лише смерть». «Так, — озвався він, — але в такому доброму стані, як ваш, діждатися її нелегко. Я направду шкодую, що не зміг вас потішити».
Були великодушні віншування, але в ніч на 29 серпня, піднімаючись залізними кроками по сходах свойого дому, я відчув несвітську ваготу століття, яке байдужно мене дожидало. Відтак знову спостеріг у моєму ліжку, яке до самої смерті було її одром, Божественну Флоріну, мою матір, яка мене поблагословила — так само як тоді, коли я бачив її востаннє, за дві години до її кончини. Зворохоблений потрясінням, сприйняв я це яко передвістя кінця і подзвонив до Рози Кабаркас, аби привела мені мою дівчинку тієї ж ночі, провидячи, що моє мріяння до останку пережити свій дев’яностий рік може не справдитися. О восьмій я знову подзвонив їй, і вона ще раз відповіла, що це неможливо. «Це має бути можливо, за будь-яку ціну!» — заволав я, нажаханий. Вона, навіть не прощаючись, повісила слухавку, але за п’ятнадцять хвилин передзвонила.
— Гаразд, приходь.
Дібравсь я туди о десятій двадцять і вручив Розі Кабаркас останні в моєму житті листи, які містили розпорядження щодо Дельгадіни після мого жаского кінця. Роза подумала, що я взяв близько до серця того зарізаного, і глузливо мовила: «Вважай, якщо ти зібрався вмирати, то хай це буде не тут». «Скажеш, що мене переїхав потяг із порту Колумбія, оте нещасне порохно, нездатне нікого забити», — відрік я.
Готовий тієї ночі до всього, я положився горілиць, чекаючи останнього болю у першу мить мого дев’яносто першого року. Почув далекий передзвін, відчув дівочі пахощі Дельгадіни, яка спала на боці, розслухав якийсь далекий лемент, чиєсь ридання, можливо, вмерлого у цій кімнаті сто літ тому. Відтак, затамувавши подих, вимкнув світло, переплів її пальці зі своїми, аби триматися за її руку, і полічив усі дванадцять із дванадцяти ударів моєю дюжиною прикінцевих сліз. Доки заспівали півні, й нараз ударили величальні дзвони й вибухи петард, то святкувалося, що я, живий і здоровий, пережив свій дев’яностий рік.
Свої перші слова я мовив до Рози Кабаркас: «Я купую в тебе дім, увесь, з крамницею і садом». Вона відказала: «Давай укладемо угоду двох старих, скріплену нотарем: той, хто житиме довше, лишається з майном іншого». «Ні, бо коли я умру, все має дістатися їй». «Нічого, — мовила Роза, — я візьму дівчину під свою опіку, а потім лишу їй усе — й твоє, й моє. Більше на цім світі у мене нікого немає. А наразі відремонтуємо твою кімнату, оновимо ванну, поставимо кондиціонер, повернемо твої книжки та музику».