Лампа в крамниці давала скупе світло, шафи на товар були майже порожні і навіть не слугували ширмою для голосного бізнесу, про який увесь світ знав, але ніхто не визнавав. Роза Кабаркас якраз випроводжала клієнта, коли я увійшов навшпиньках. Не знаю, чи справді мене не впізнала, чи удала це задля пристойності. Я сів на лавку, дожидаючи, поки вона звільниться, і спробував відтворити в пам’яті, якою вона була колись. Не раз і не два, коли ми обидвоє були ще можні, вона також позбавляла мене страхів. Гадаю, Роза прочитала мої думки, бо обернулася і так мене обзирнула, аж я збентежився. «Роки минули тебе стороною», — зітхнула сумно. Я схотів їй полестити: «Тебе вони змінили тільки на краще». «Серйозно, — сказала вона, — навіть злегка оживили твою фізію дохлого коня». «Мабуть, це тому, що я змінив ясла», — підкусив я її. Вона пожвавішала: «Наскільки я пам’ятаю, ти мав такий, як лом у каторжника. Як він поводиться?» Я вивернувся: «Єдиною різницею, відколи ми не бачились, є те, що часами мене пече в дупі». Вона відразу поставила діагноз: «Бо їй бракує ужитку». «Вона у мене тільки для того, для чого сотворив її Господь», — відказав я, але мене й справді пекло вже віддавна, і завжди при повному місяці. Роза покопирсалася у своїй кравецькій скриньці і відкупорила слоїчок з якоюсь зеленою маззю, що пахнула бальзамом з арніки. «Скажеш дівчині, щоб помастила тобі пальчиком отак», — із безсоромною красномовністю повела вказівним пальцем. Я відповів, що дякувати Богу годен іще дати собі раду і без хлопського шмаровила. Вона глузливо осміхнулась: «Ах, зжальтесь наді мною, пане вчителю». І перейшла до діла.
Дівчина вже від десятої в кімнаті, сказала. Вона гарна, чиста і добре вихована, але до смерті перелякана, бо одна її подруга, що втекла була з докером з Гайри, по двох годинах стекла кров'ю. «Ну що ж, — визнала Роза, — ясно, чому хлопаки з Гайри славні тим, що під ними й мулиці співають». І вернулася до суті справи: «Бідолашка, до всього того вона ще мусить працювати цілий день на фабриці, пришивати ґудзики». Мені це видалось не такою вже й тяжкою роботою. «Так думають чоловіки, — мовила Роза, — але це гірше, ніж лупати камінь». А ще вона зізналася, що напоїла дівчину бромом і валер’янкою і зараз та спить. Мене взяв страх, що оці жалощі — то ще один маневр для того, аби заправити вищу ціну, але ні, сказала Роза, слово їх золоте. І правила тверді: за кожну річ платиться окремо, живими грошима і наперед. Отак-от.
Я подався слідом за нею через патіо, зворушений бабкуватістю її шкіри і тим, як вона дибає опухлими ногами в панчохах з простої бавовни. Місяць уповні зближався до центру неба, і світ, здавалося, потопав у зелених водах. Поблизу крамниці було накриття з пальмового гілля для бенкетів владоможців з численними шкіряними ослонами і гамаками, учепленими до опори. На задньому дворі, де починався ліс фруктових дерев, стояли в ряд шість хатин з нешпарованого саману із сіткою від мошкари на вікнах. В єдиній, що була зайнятою, ледь світилося, і по радіо Чорна Тоня співала пісню про нещасну любов. Роза Кабаркас перевела віддих: «Болеро — то саме життя». Я був згоден, але донині не насмілювався це написати. Вона штовхнула двері, вступила на хвильку і знову вийшла. «Усе ще спить, — проказала. — Ти добре зробив би, якби дав їй відпочити, скільки проситиме її тіло, твоя ніч довша, ніж її». Я стуманів: «А мені що, по-твоєму, робити?» «Здогадаєшся сам, — сказала вона з якоюсь недоречною лагідністю, — на те ти і мудрець». Розвернулася і залишила мене сам на сам із переляком.
Відступати не було як. Із завмерлим серцем увійшов я до кімнати і побачив дівчину, що спала на величезному чужому ложі нага й беззахисна, як породила її мати. Вона лежала на боці, обличчям до дверей, освітлена яскравим світлом горішньої лампи, яке не пропускало жодної деталі. Я присів на край ліжка, заворожено вбираючи її всіма органами чуття. Вона була смаглява й тепла. Її омили і причепурили так, що навіть пушок, який пробивався на її передку, не лишився недоглянутим. Волосся завили кучерями, нігті на руках і ногах були вкриті прозорим лаком, але шкіра кольору меляси виглядала шорсткою і занедбаною. Новонароджені груденята усе ще скидалися на хлопчачі, але їх, здавалося, підганяла якась таємна енергія, готова ось-ось вибухнути. Найгарнішими у неї були великі стопи для скрадливої ходи з довгими і чуттєвими, як у декого на руках, пальцями. Незважаючи на вентилятор, тіло її зросили фосфоруючі краплини поту — жарінь робилася все нестерпнішою, чим глибшою ставала ніч. Неможливо було уявити, яким є її грубо наквацяне обличчя через товсту кірку рисової пудри з двома латками рум’ян на щоках, накладні вії, немов закаляні сажею брови та повіки й потовщені кавовою помадою уста. Але ні шмаття, ні білила не могли замаскувати її натуру: задертий догори ніс, зрослі брови, випнуті губи. «Молодий бичок для кориди», — подумав я.