Об одинадцятій я приступив до своїх щоденних процедур у ванній, де на стільці була складена її убога одежина з претензією на вишуканість: сукня з тонкої вибійки у метелики, жовті панталончики з мадаполаму і мотузяні сандалії. Поверх одежі лежали копійчаний браслет і філігранної роботи ланцюжок з образком Божої Матері. На поличці над умивальником — торбинка, у ній губна помада, пуздерко рум’ян, ключ, кілька мідяків. Усе таке дешеве та ветхе, що я й уявити не міг когось настільки бідного, як вона.
Я роздягнувся і як міг акуратно розвісив на вішаку свої речі, щоби не попсувати шовкової сорочки і не помнути костюма. Подзюрив в унітаз навсидячки, аби не забризкати обідок, як навчила мене Флоріна де Діос, усе ще незагайним і безперервним — відкинемо зайву скромність — струменем, мов у дикого жеребця. Перед тим як вийти, заглянув на себе у люстро над рукомийником. Коняка, що глянув на мене з тамтого боку, був не мертвий, тільки понурий, мав папське підгорля, припухлі повіки і облізлу гриву, яка була колись буйним чубом.
— Холєра, — промовив я до нього, — що ж я можу вдіяти, коли тобі не любий?
Намагаючись не розбудити дівчини, я голий сів на постіль з уже призвичаєними до облуд червоного світильника очима і ретельно обдивився її з голови до п’ят. Ковзнув пучкою вказівного пальця вздовж її спітнілої потилиці, й уся вона стрепенулася всередині, мов струна арфи, із мурмотінням повернулася до мене і оповила пеленою свого кислого подиху. Великим і вказівним пальцями я затис їй носа, та вона випручалася, відсунула голову і обернулася до мене спиною, так і не прокинувшись. През якусь несподівану спокусу мені схотілося коліном розсунути їй ноги. При перших двох спробах я відчув опір її напружених стегон. Заспівав їй на вухо: «Ліжко Дельгадіни обступили янголи»[9]. Вона ледь розпружилася. У мене по жилах розлився гарячий потік, і мій неквапливий вислужений звір пробудився зі свого довгого сну.
Дельгадіно, серденько, благав я її спрагло. Дельгадіно. Вона тужливо застогнала, вивільнилася з моїх стегон, і, відвернувшись спиною, скрутилася, мов равлик у мушлі. Настоянка валеріани була, мабуть, такою ж дійовою для мене, як і для неї, бо нічого не сталося — ні з нею, ні з ким іншим. Утім, мені було однаково. Я запитав себе, пощо її будитиму, такий сумний і принижений, яким я себе відчував, і холодний, мов сом.
Виразно й невідворотно пробили опівнічні дзвони, і почався досвіток 29 серпня, дня святого мученика Івана Хрестителя. На вулиці хтось плакав ридма, та нікому не було до нього діла. Про всяк випадок я помолився за нього і за себе також, склавши подяку Господу за його благодіяння: «Хай не обманюється той, хто мислить, що тривати буде, коли йому закриють очі, щось іще». Дівчина зойкнула уві сні, і я помолився ще й за неї: «О ні, в ту мить щезає все»[10]. Тоді вимкнув радіо і світло, щоб заснути.
Прокинувся я на світанні й не міг згадати, де знаходжусь. Дівчина і далі спала спиною до мене у позі ембріона. Я мав якесь непевне відчуття, що чув, як вона потемки вставала, зливала воду в туалеті, але так само це могло мені наснитись. Було у тому для мене щось нове. Я ніколи не зважав на виверти спокусниць, своїх наречених на одну ніч я вибирав навмання, радше за ціною, аніж за їх чарами, і ми займалися любов’ю без любові, у більшості випадків напіводягнені і завжди в темряві, щоб уявляти себе кращими. Отої ночі мені відкрилась неймовірна насолода — споглядати тіло сплячої жінки, коли не підганяє бажання і не перешкоджає соромливість.
О п’ятій я встав, стривожений тим, що мій недільний допис мав лягти на редакційний стіл ще до полудня. Пунктуально випорожнився — місяць ще був уповні, тож пекло мене й далі — і, спустивши воду, відчув, як моя досада на минуле стікає в каналізаційну трубу. Коли свіжий і вбраний я вернувся до кімнати, дівчина спала горілиць поперек ліжка в примирюючому світанковому світлі, розкинувши навхрест руки, цілковита пані свойого дівоцтва. «Хай береже тебе Бог», — сказав я їй. Усі, які лишилися у мене гроші, я запхав їй під подушку і поцілунком в чоло попрощався із нею навік. Дім, як усякий бордель на світанку, був чимось найближчим до раю. Я вийшов через задні двері, аби ні з ким не здибатись. Під палючим сонцем на вулиці я почав відчувати тягар своїх дев’яноста років і рахувати одну по одній хвилини ночей, які зосталися мені до смерті.
9
Рядок із широко розповсюдженої в країнах Латинської Америки іспанської народної балади, в якій ідеться про кровозмісну любов короля до своєї наймолодшої доньки Дельгадіни.