— Виведіть мене звідси… Хутко! Хутчіш! — вигукнула вона, здригаючись.
Підтримуючи за руку, я вивів її надвір, і вона сама причинила за собою двері. Потому глибоко вдихнула.
— Так краще. Ох, як це жахливо!.. Навіщо ви дозволили мені зайти туди?
Це було настільки по-жіночому, що я не в змозі був стримати посмішку. Відверто кажучи, я навіть трохи зрадів, коли дівчина зомліла: виходить, Попелюшка не така вже й безсердечна, як мені видавалося.
— Я робив усе, що міг, аби зупинити вас.
— Мабуть. Ну, на все добре…
— Послухайте, ви не можете так відразу іти… зовсім одна. Ви ще не цілком оговтались. Дозвольте мені, я наполягаю на цьому, провести вас до Марлінвіля.
— Дурниці! Я вже зовсім здорова.
— А що, коли ви знову знепритомнієте? І слухати не хочу!.. Обов'язково піду з вами.
Вона заперечувала з неабиякою енергією. Нарешті я все-таки домігся дозволу супроводити її до околиці міста.
Поверталися ми тією ж дорогою, пройшли повз могилу і зробили гак перед тим, як вийти на шосе. Коли почалися перші поодинокі крамниці, вона зупинилася і простягла мені руку.
— До побачення. Я щиро дякую за те, що ви супроводили мене.
— Ви певні, що почуваєтеся добре?
— Цілком. Дякую. Сподіваюсь, ви не матимете неприємностей через те, що показали мені.
Я зневажливо відкинув навіть думку про таку можливість.
— Тоді все гаразд. Прощавайте.
— До побачення, — виправив я її. — Коли ви зупинилися десь поблизу, ми ще зустрінемось.
— Так, так. Тоді — до побачення.
— Заждіть! Ви не сказали мені своєї адреси.
— О! Я зупинилася в готелі «Маяк». Готель невеликий, але пристойний. Завітайте до мене завтра вранці.
— Обов'язково, — сказав я, можливо, вкладаючи у свою відповідь занадто відверту готовність.
Я проводжав дівчину очима, поки вона не зникла за будинками. Тоді повернувся і пішов до вілли. Згадав, що не замкнув сарайчик. Та, на щастя, ніхто цього не помітив.
Замкнувши двері, повернув ключ поліцаю. І саме тоді, як віддавав ключ, раптом збагнув, що, хоча Попелюшка і дала мені свою адресу, я й досі не знаю її імені…
ЗНАХІДКА ПАНА ЖІРО
Коли я увійшов до вітальні, слідчий допитував старого садівника Огюста. Пуаро і комісар вітали мене усмішкою і ґречними поклонами. Я тихо опустився на стілець. Пан Оте майстерно ставив питання, сподіваючись, що відповіді садівника хоч якоюсь мірою проллють світло на таємниче вбивство, але не почув нічого суттєвого. Огюст визнав, що садові рукавички належали йому. Він одягав їх, коли порався з примулами, отруйними для деяких людей. Але не пам'ятав, коли користувався ними востаннє. Де тримав їх?.. То в одному місці, то в іншому. Заступ звичайно стояв у сарайчику. Чи замикалися двері?.. Аякже. Де він ховав ключ? Певна річ, залишав у дверях. Всередині нічого привабливого для злодіїв не було. Хіба можна було сподіватися, що з'являться ці бандити, вбивці?.. За часів пані віконтеси про такі речі тут не чули!
Коли пан Оте дав зрозуміти, що запитань більше немає, старий підвівся і рушив до дверей. Він увесь час щось бурмотів. Пам'ятаючи незрозумілий інтерес Пуаро до слідів на клумбі, я пильно вивчав садівника, поки він давав свої свідчення. Або він був зовсім непричетний до злочину, або ми мали справу з неперевершеним актором. Раптом тієї миті, коли він узявся за ручку дверей, у мене майнула думка.
— Перепрошую, пане Оте, — вигукнув я, — чи дозволите мені поставити кілька запитань?
— Безперечно, пане..
Діставши дозвіл, я звернувся до Огюста:
— Де ви тримаєте свої черевики?
— На ногах, — пробурчав старий. — Де ще?
— А вночі, коли лягаєте спати?
— Під ліжком.
— А хто їх чистить?
— Ніхто. Навіщо їх чистити? Хіба я молодий, щоб прогулюватись у них по головній вулиці? В неділю я взуваю святкові черевики, а в будні… — Він знизав плечима.
Збентежений, я похитав головою.
— Ну, що ж, — промовив слідчий, коли Огюст вийшов. — Ми не дуже просуваємось уперед. І, безперечно, не рушимо з місця, доки не одержимо відповіді з Сантьяго на нашу телеграму. Чи ніхто не бачив Жіро? Воістину, чемність — не найсильніша його риса. У мене велике бажання послати за ним…
— Посилати не доведеться.
Тихий голос злякав нас. Жіро стояв надворі, дивлячись у кімнату крізь відчинене вікно. Він легко вскочив до кімнати і наблизився до столу.
— До ваших послуг. Прийміть мої пробачення за те, що не з'явився раніше.