Я зрозумів: переді мною робот. У наш час про таких писали у фантастичних романах. Але то були витвори фантазії письменників, і на сторінках книжок із ними зустрічатися набагато приємніше, ніж ось так, насправді. Подумки я зважив, що зовсім не підготовлений до спілкування з ними.
Я пройшовся по кімнаті і крізь прозору стіну виглянув у сад. Там кілька чоловіків, одягнених у зелену уніформу, підстригали кущі. Тік тупцювався за моєю спиною.
— Модель “Садівник”, — не забарився пояснити Тік.
“Боже! Куди я потрапив? Невже й справді мені доведеться жити з цими кібернетичними дурниками?” — тужливо подумав я і важко опустився у фотель.
МІСТО
Через кілька днів мене виписали з лікарні, і я оселився у красивому будиночку на околі лісопарку. Знайомлюся з новим життям, намагаюся надолужити пропущене за п’ятсот років, хоч, правда, поки що з книжок. Літератури в мене вистачає, крім неї — до послуг мікрокіноплівки з популярним викладом основних досягнень цивілізації. Мене регулярно відвідують Ілонка та Вілена. З ними я вже встиг подружитися. Почуваю себе добре, хвороби моєї як не було. Тепер я можу довго гуляти на повітрі, хоч ходити далеко лікарі поки що забороняють. Тік дуже уважний і чемний, але його чемність встигла надокучити мені достобіса. Він невідступно ходить за мною, і тому до мене закрадається підозра, що робот контролює кожен мій крок. Але, як я переконався пізніше, мої побоювання були несправедливі: Тік усього-на-всього ретельно виконував свої обов’язки. Якось увечері, аби трохи розважитися, я спробував погомоніти з ним. Підійшов до нього, коли він сидів з газетою в руках у фотелі, й запитав:
— Відпочиваємо, Тік?
Він блимнув очима і сказав:
— А що робити, коли ви не даєте ніяких завдань? Я усміхнувся.
— Скажи, де тут можна роздобути сигарет?
— Що? Ви хочете палити? — обурився він. — Та ви… ви просто… Адже людям палити не можна. Нікотин шкідливо впливає на здоров’я. Не розумію вас.
— Заспокойся, Тік! — намагаючись загасити образу, сказав я. — Жартів не розумієш, чи що?
— Гарні мені жарти, — він знову блимнув на мене і зайнявся газетою. — Отруїтися захотіли, — буркнув.
— А що ти читаєш?..
— Газету. Не бачите, чи що? — робот щодалі більше насторожувався.
Я взяв у нього газету і почав розглядати її.
— Це стара газета. Колись їх випускали спеціально для роботів, — поінформував він. — Ви нічого не знайдете в ній цікавого. До того ж — мова… Остання модель “Журналіст-4170” була зовсім погана.
Аби позбавитися зайвих нарікань, я повернув газету.
Він поклав її собі на коліна.
— Тік, — знову заговорив я. — Ви що, недобачаєте?
— З чого ви взяли? — обурився робот.
Я показав на окуляри, що недбало висіли на його переніссі:
— А це навіщо?
— Як навіщо?.. — Тік нервував. — Та з вами, бачу, сьогодні не все гаразд. Чи не захворіли часом?.. Може, лікаря викликати?
— Ні, ні. Не треба, — при згадці про лікаря мене починало лихоманити. — Я почуваю себе добре.
Про окуляри про всяк випадок я більше не згадував. Зрозумів: Тік одягає їх для форми або ж когось копіює. Можливо, свого творця. А щоб перевести розмову на інше, я сказав:
— Вибачте, Тік. Я заважаю вам. Просто у мене сьогодні поганий настрій. Надокучила самотність.
— Так чому ж ви мовчите? Треба було повідомити мене раніше. Зачекайте, я зараз. Але… кого добродій бажає бачити?
— Якщо можна, Ілонку або Вілену. У крайньому разі професора Роса.
Та й кого я міг покликати ще?.. Коло моїх знайомих було надто вузьким.
— Будь ласка, Тік, подумайте, — попросив я і пішов до своєї світлиці.
За кілька хвилин робот постукав у двері.
— Зайдіть.
— Ілонка і Вілена прийдуть уранці, — відрапортував він. — Сьогодні у них справи.
— Дякую.
Я залишився на самоті зі своїми невтішними думками. Ліг на канапу, але спати не хотілося. Моє сумління мучила одна проблема: що я робитиму у цьому не зовсім зрозумілому мені світі? Подумки я знов і знов повертався до далеких днів моєї юності. Вони живими картинами поставали в моїй уяві.
…Ось я бачу свого, тоді ще молодого, батька. Він приходить із праці, бере мене малого на руки, і ми довго сидимо на вузенькій, побитій шашелем та потрісканій від негоди лавочці під яблунею. Кругом гупають стиглі яблука; батько починає щось розповідати, а я, боячись проґавити бодай одненьке слово, уважно слухаю. Мати, як завжди, порається біля печі. Вона готує вечерю. А потім наша сім’я сідає вечеряти, тут же, під яблунею, просто неба, під зорями, і ще довго, аж поки не підкрадеться сон, я слухаю заклопотано-ніжний голос матері і бадьорий, гучний — батьків, а опісля, коли я засну, мати кладе мене в ліжко, і в мої дитячі сновидіння осипаються з неба достиглі зернятка зірок і гупають яблука, пропахлі гіркими пахощами полину та польових чебреців.
Коли все те було? Невже й справді з того часу минуло п’ятсот років і немає вже на цьому світі ні батька, ні матері, і яблуні теж давно повсихали, і навіть багато зірок погасло на небі, а серед них і моя, та, під котрою колись народився. А може, моя ще горить і світитиме мені довго-довго, варто тільки відшукати її. Але як знайти її, свою заповітну зірку, серед отої зоряної рясноти?
Невже моє життя промайнуло як сон, кануло кудись у небуття разом із шкільними та університетськими друзями, разом з Танею, яку колись так безтямно кохав, разом з отими тихими вечорами, що пахнуть стиглими яблуками і сиплються срібними зорями? Скінчилося. Жити тепер тобі вже під іншим небом, з іншими, незнайомими людьми, а в спадщину від минулого залишаються хіба що солодкі спогади.
Одна з тих дівчат, що зустріли твоє пробудження, чимось нагадує Таню, твою далеку Таню, яку ти більше ніколи не побачиш. А може, то і є Таня? Може, то вона відродилася в іншому, ще прекраснішому образі? Адже краса не зникає ніколи, вона вічна, вона успадковується, передається з покоління в покоління, відшліфовується і квітне ще чудовіше, ще буйніше.
А ім’я! Яке ніжне, красиве і просте ім’я! Ілона… Ілонка. Його можна повторити тисячу разів у різних найпестливіших варіантах, — але навіщо? Що їй до тебе, далекого прибульця. Для неї ти не хто інший, як грубий старомодний дідуган п’ятсотрічної давності. І нічого дивного в цьому немає. Все правильно. Хіба зрозуміє вона тебе, вона, що народилася й живе у цьому дивному суспільстві, серед роботів і механізмів. А може, ти помиляєшся. Можливо, крім автоматів, у них є щось інше, своє, досконале, про що ти не можеш і помислити?
Ех Ілонко, Ілонко!.. Чим нагадуєш ти Таню? Нагадуєш? Але ні! Таня була іншою. Ось прийдеш ти завтра, і нам ні про що буде говорити, бо у нас різні погляди на життя і немає спільних знайомих, ні друзів, ні приятелів, ні навіть надокучливого шефа із своєю рудою пройдою. Немає нікого.
Тож що накажете робити мені, мої дорогі нащадки? Яку справу доручите, добродії сучасники? Може, сидіти та тішитися спогадами і в такий спосіб марнувати дні? Мовчите? Не знаєте відповіді?
З такими думками приблизно опівночі я заснув. Цілу ніч мені снилися батьки, снився університет, і лекції, і Олександр Іванович, солідний, поважний, сивий, з примруженими очима (у них завжди жила підозра), він ходив по аудиторії, щось читав, розповідав — незрозуміле, туманне, густо розбавляв свою промову цитатами та давно відомими дотепами і, мабуть, був вдоволений сам собою, аякже, он ба який він дотепник та розумник, а ми з Танею сиділи за першим столом і обмінювалися записками. Ми писали їх просто у зошитах для конспектів, а Олександр Іванович спідлоба, поза окулярами, заглядав у них і був задоволений з того, що ми так ретельно конспектуємо його нудотну, як меляса, проповідь.
А потім мені снився сад. Цвіли яблуні, гули бджоли, і озеро гойдало на тугих раменах хвиль байдарки, і ми з Танею пливли по ньому. Вода — чиста і тиха, як і сама Таня. А коли я пильніше придивився до дівчини, розпізнав, що то не Таня, а струнка темноволоса Ілопка. А та інша, білявка, стоїть на березі і, розмахуючи руками, щось смішне гукає нам. І хоч до нас не долітають її слова, ми з Ілонкою сміємося. Потім байдарка перевертається, ми летимо у воду, і ось уже мокрі, мов курчата, сидимо біля вогнища, а роботи-рибалки сушать нашу одіж…