Проснувся я рано. Мої думки були все ще у далекому минулому. Я почував себе новонародженим, хоч і зберігав у пам’яті спогади про колишнє життя. Мені хотілося пити. Я пішов на кухню, відкрутив кран. На руки потекла біла рідина. Від несподіванки я злякано висмикнув їх з-під струменя.
— Тік!
— Слухаю вас, добродію!
— Що це? — запитав я, простягаючи руку.
— Молоко, — спокійно відказав робот.
— Молоко?..
— Так, добродію, молоко. А чому це вас дивує? Ви відкрили кран молокопроводу.
Тільки тепер на білій пластмасовій ручці крана я побачив блакитний напис: “Молоко”.
— Як правило, перед сном люди випивають чашку молока. Я, як і всі роботи, молока не п’ю зовсім, — сказав Тік.
Я був здивований: молоко подавалося по трубах так само, як і вода. Я напився води і повернувся в кімнату. Незабаром у двері тихо постукали.
— Прошу…
До кімнати зайшли Вілена й Ілонка. За їхніми плечима маячило закам’яніле обличчя Тіка.
— Доброго ранку, Євгене! Як самопочуття? — запитала Ілонка.
— Дякую, нормально.
Дівчата були веселі, балакучі, мабуть, сонячний настрій ранку передався їм, вдихнув щось грайливе, дитяче. Легенькі, наче зіткані з білої павутини, сукні контрастували з чорним зім’ятим костюмом робота, що улесливо крутився біля них.
— Прошу сідати. Запобігливий Тік приніс фотелі.
— Тік, ти вже нагодував господаря? — запитала Ілонка.
Дурникувате, завжди усміхнене обличчя робота враз стало пісним.
— Поки що ні. Він щойно проснувся, — тої ж миті робот вийшов на кухню. Ілонка пішла за ним, щоб дати розпорядження. Ми з Віленою залишилися удвох.
— Чи подобається вам Тік? — запитала вона.
— Приємний чоловік, — усміхнувся я. — Ми з ним навіть подружитися встигли. Але спершу я наразився на неприємності. Чому ж ви не попередили мене?
Вілена засміялася.
— Наскільки я пам’ятаю, ви не хотіли цього самі.
До кімнати повернулася Ілонка.
— Ви про що? — втрутилася в розмову.
— Про робота.
— Про робота? Що, можливо, якісь неполадки з Тіком?
— Ні, все гаразд, — заспокоїв я. — Просто ви забули, що п’ятсот років тому…
— Ой, нам навіть у голову не прийшло. Хоч, правду сказати, послугами роботів ми теж уже давно не користуємося у сфері домашнього обслуговування.
— Чому?
— Просто — це неетично. Їх успішно замінили комплексні автоматичні лінії. До речі, вони теж до ваших послуг.
— Звідки ж тоді Тік? — здивувався я.
— Анахронізм. Декілька роботів ми виписали з музею. Спеціально для вас. Намагалися створити вам обстановку дещо подібну до часів, з яких ви прийшли. Адже, здається, вже тоді роботи входили в побут?
— Так. Але то були не людиноподібні роботи.
— Вибачте. Прорахувалися. Але їх можна забрати, якщо ви того захочете.
— Ні. Поки що не треба, — байдуже одказав я.
Тік подав сніданок. Ми нашвидкуруч поїли, вийшли на вулицю і поїхали оглядати місто.
Був теплий погідний ранок. Вулиці наповнювалися людьми. Місто приємно вразило мене. Я впізнавав і не впізнавав його. Знайомий ландшафт декорувався зовсім новою обстановкою. Багато квітів, дерев, парків. Тротуари-ескалатори та аеромобілі на повітряних подушках могли швидко доставити пасажирів у будь-який район міста, хоч більшість людей ходили пішки. Маленькі світлі котеджі губилися серед буйнолистої зелені. Вони були прямою протилежністю будинкам, що споруджували люди моєї епохи. Приземкуваті, невисокі (куди й подівся потяг до неба, тепер його наблизили до землі, поселили у блакитну прозорість стін, вітражів, дахів) вони навівали щось ідилічне, спокійне, врівноважене. “Архітектура — вияв душі народу”, — згадалися чиїсь слова, і я подумав про духовний світ людей, що живуть у цих чудових будиночках-котеджах, обсаджених квітами, фруктовими деревами та декоративними кущами. Мене вражала не тільки своєрідна архітектура жител, а й особлива архітектоніка парків та скверів, що наближалася до природи, викреслювала все штучне, надумане, зайве. Вулиці — просторі, зелені, без нагромадження транспорту, гамору й диму. Скрізь панувала якась незаймана польова тиша і спокій. Дороги, вимощені мармуровими плитами, ніби виростали із зелених піль, бігли врізнобіч, ховалися під землею, знову виринали на поверхню, перепліталися, схрещувалися, висли у повітрі ажурними арками або змійками обплутували високі пагорби, на яких гніздилися найкращі парки а чи найвеличніші споруди.
З аеромобіля ми зійшли в центрі. Далі мої супутниці запропонували йти пішки. Через просторий майдан та невеличкий скверик ми вийшли на широку зелену вулицю. Вона здалася мені знайомою, я ніби колись тут був, хоч будинки стояли на ній не ті, до яких я звик, і тільки один з них вирізнявся своєю старовинною, але привабливою архітектурою, в якій я упізнав свою молодість, своє перше життя. Нараз мене охопили такі почуття, ніби я потрапив додому, повернувся з далекої мандрівки у своє сторіччя, і мені уявилося, що зараз ось ці масивні двері розчиняться і звідти вийде хтось із моїх знайомих, можливо, навіть Таня. Я метнуся їй назустріч, забуду все: дівчат, що стоять поруч, і свою подорож через віки, і оці фешенебельні будівлі, що, мов сторожа, обступили храм моєї юності. Я зупинився, приголомшений напливом почуттів. На очі навернулися сльози.
— Що, впізнаєте? — вивела мене з оціпеніння Ілонка.
— Так. Наш оперний театр.
— Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер тут музей історії музики, — спокійно пояснила вона.
— Все, що старіє, перетворюється в музеї або в музейну рідкість, — сказав я.
Ілонка, либонь, зрозуміла мій натяк, похопилася:
— Не треба так, Євгене. Не треба.
— Зрозумійте мене. Я часто ходив сюди зі своїми друзями. А тепер стоїть ось він, наш осиротілий оперний, і немає більше у мене друзів, і не повернеться те життя, для якого я народився.
— Я все розумію. Але ж у вас тепер є нові друзі, нове життя, — вона взяла мене під руку, наче давнього знайомого, й лагідно заглянула в очі. — Правда ж, Вілено?
Білена змовчала. Йшла замислена, мовчазна, весь час відставала або поспішала, залишаючи нас удвох.
Я усміхнувся. Мабуть, вперше з того часу, що минув після мого пробудження. Мій настрій мінявся. Мені було приємно йти вулицями казкового міста з цією кокетливо-незрозумілою дівчиною, йти поруч неї, відчувати її тугу, налиту здоров’ям руку, дихати з нею одним повітрям, бути її сучасником і водночас усвідомлювати, що йду я тими ж стежками, де колись давно-давно поруч мене йшла інша дівчина, так схожа на цю.
Припікало сонце. Тремтячи на вітрі, мліло на деревах листя. Ми наближалися до парку. Перед входом до нього зібралося багато людей. Стояли, очікували. Я звів голову і побачив, як над парком, майже з безхмарного неба, з однієї маленької хмаринки, що правильним чотирикутником повисла у ньому, срібно виблискуючи на сонці, засіявся рясний рівний дощ. Ми підійшли до натовпу.
— Штучний дощ, — пояснила Ілонка. — Почекаємо. Він швидко пройде.
— Що? — здивувався я. — Ви навчилися керувати погодою?
— Штучні дощі для нас не диво. Уже понад двісті років вони йдуть у потрібних людям місцях.
— Чудово! В нашу епоху про це тільки мріяли. Тим часом хмарка попливла орошувати інший
парк. Освіжене листя струшувало важкі сизуваті краплини. Ми зайшли у свіжовикупану сутінь дерев. Знову засяяло сонце і пасмами-рунами перекинуло до пагорба грайливу веселку. Ми піднялися на пагорб. Перед очима розгорнулася дивоглядна панорама. Внизу, омиваючи круті береги, звивистою блакитною стрічкою текла річка. Ажурні мости з’єднували її стрімкі береги. За нею, над зеленим роздоллям поля, йшов дощ. Його срібні коси, немов струни велетенської арфи, виблискували на сонці. А праворуч, ген там у далечині, в сонячному меві, ніби підводні човни, виринаючи з помаранчевого виру рослинності, склом вітражів блищали будинки. Мені перехопило подих. Чогось подібного я ніколи не бачив.
Ілонка підійшла ближче, запитала:
— Подобається?
— Неперевершено!
— Але годі. Ще буде час роздивитись, — мовила Вілена. — Хочете, ми вам покажемо…
— Що? — насторожилася Ілонка.
— Майдан.
— Майдан?
— Так.
— А що? Це ідея. Хочете подивитися? Гадаю, це вам буде цікаво.
Я, не зрозумівши, стенув плечима: