Так от. Повернувшись звідти, ми забули про свою колишню професію і зайнялися кожен своєю справою. Антон знову згадав про шахи. У нього, мабуть, пробудилися давні, ще дитячі, інстинкти, коли йому, малому зацькованому хлопчині, треба було чимось утверджуватися в житті, довести свою перевагу над іншими. Шахи знову стали для нього засобом самостверджування. Адже саме вони дають змогу наступати й захищатися, захищатися й переходити в наступ. Це відповідає його вдачі. Захист і наступ, наступ і перемога. Лаври чемпіона йому справді ні до чого. Важливий сам процес ствердження.
— Он воно що! — не витримала Ніна.
— Саме так.
— А ви, отже, вибрали фізичну культуру? — запитав Станіслав.
— Не зовсім… Нападати й захищатися не люблю. Я вибрав інше. Я зрозумів: треба любити людину. Не якусь абстрактну, не весь загал, не все людство одразу, а окрему, конкретну людину, ту, що ось зараз поруч, з якою маєш справу в даний момент. А полюбивши, робити все для того, щоб вона стала кращою. Праця з дітьми дає змогу реалізувати ці прагнення. Що далі я живу, то більше пізнаю світ і глибше переконуюся, що ми живемо нібито двічі. Перший раз — це дитинство. І вдруге — спогади про нього. Але дивна річ пам’ять. Вона діє вибірково. Нам запам’ятовується не все. Найбільше запам’ятовується те, що сприймалося емоційно. Отож мої уроки фізичної культури — то своєрідні спектаклі, де діти самі дійові особи і виконавці. Хочеться, щоб ці уроки залишилися в їхній пам’яті на все життя і час від часу спливали світлими спогадами… Але щось я розговорився, а ви сидите і нічим не пригощаєтеся. Не годиться так. Беріть, Ніно, фрукти, — підсунув вазу з апельсинами. — Беріть, Славо…
Ніна випила шампанського, Станіслав узяв апельсина.
— Тобто ви переконані, що виховувати…
— Ні в чому я не переконаний, — перебив Станіслава, не дослухавши, що той хотів запитати. — І забудьте, будь ласка, слово “виховувати”. Принаймні не вживайте його при мені. Я нікого не виховую. Це не мій принцип: “Роби те, а того робити не можна. Стань так, візьми те, а того не чіпай…” Кожна людина виховує сама себе. Інакше у одного й того ж учителя всі учні були б на один копил, чого, на щастя, в житті не буває. Отож кожна людина виховує сама себе, якщо в неї є розум. Дурня ж не виховає ніхто. Я не виховую. Я хочу, щоб вони, діти, просто жили. Жили тепер, сьогодні, в даний момент. Жили не в ім’я якогось абстрактного майбутнього, якого, до речі, ніхто не бачить, а жили сучасним. І щоб жити їм було цікаво. Ми часто думаємо, що мета дитини — повноліття, тому що це її майбутнє, насправді ж мета кожної дитини скорше гратися, насолоджуватися, бути дитиною. Тож не позбавляймо її цієї радості, продовжмо її. І це запам’ятається їй на все життя. Тільки радість висвітлює душі, а світла душа завжди прагне до благородства, лицарства, розуміння честі, совісті, зрештою, до розуміння прекрасного. А людина, для якої прекрасне стало внутрішньою потребою, невід’ємною часточкою її єства, не може бути ні підступною, ні негідною… Ось кажу я ці високі слова, а на пам’ять спливла притча, вичитана в якомусь старовинному романі. Послухайте, якщо вам цікаво.
— Розповідайте, розповідайте, — заохочувала Ніна. — Дуже цікаво…
— Один розумник, закінчивши університет, зайнявся на дозвіллі (був синком багатія, і байдики обридло бити) вивченням історії мистецтв. Іноді читав лекції, бажаючи просвітити людей. Якось він виступав перед поважною інтелігентською аудиторією. Доповідь його була поверховою, невиразною, дилетантською. Він розповідав про різні типи мадонни в малярстві Нідерландів XV сторіччя. Після лекції до цього “естета” підійшов якийсь князь і попросив його повторити одну фразу з доповіді. Лектор, дещо здивований і стурбований проханням князя, поспішив відкрити рукопис і прочитав фразу, яка чомусь зацікавила того. Нічого в цій фразі не було особливого. Фраза як фраза. Але князю, мабуть, не сподобався той розв’язний, фривільний тон, яким автор взагалі говорив про Богоматір. Можливо, в цій фразі легкодумність була очевиднішою, ніж в інших частинах доповіді.
“Так, гаразд, — сказав князь, — холодно посміхаючись, — більше мені нічого й не треба”.
“Але зачекайте. Як же так, — обурився естет, — я хочу знати, в чім справа… Тобто навіщо це вам?”
“На те, щоб знати, хто ви такий”.
“Он як! Ну й що?..”
“Тепер я знаю. Ви — безсоромник і дурень”.
Зрозуміло, того ж вечора ображений шанувальник живопису викликав князя на дуель, а наступного дня князь укокошив його. От така історія… На перший погляд, здавалося б, дешевенька казочка, доведена до абсурду. А втім — ніякого абсурду в ній немає. Адже ідеал людської краси виношувався тисячоліттями, перш ніж втілився в образі мадонни. І оскверняти його не можна, навіть якщо ти великий естет. Це розумів князь, бо той ідеал прекрасного жив у ньому, був часточкою його єства, чого не сказати про нашого естета.
І вчинок князя благородний. Він заступився за красу, заступився за Жінку. Заступився по-лицарськи…
Олесь Архипович замовк. Розлив по келихах шампанське.
— Давайте вип’ємо за благородних лицарів, — запропонувала Ніна.
— Давайте, — підтримав її Олесь Архипович.
— Цікаво, а як прокоментує цей вчинок філософ? — звернувся до Ніни Станіслав. — Про що, Офелійко, думає людина, яка зважилася на такий благородний, але нерозважливий вчинок? Адже князь теж міг поплатитися життям…
— Мабуть, про те, що, окрім благородства, їй не потрібно більше нічого. — Вона підняла келих і виголосила тост: — Будьте лицарями! Особливо, коли це стосується жінки!
— За такий тост гріх не випити, — сказав Козир. — За наших прекрасних жінок!
— За удачу! — сказав Станіслав.
— Ви давно одружені? — запитав Козир, ніби про те, що Станіслав і Ніна подружжя для нього само собою зрозуміло.
— У нас весільна мандрівка, — перехопила ініціативу Ніна, остерігаючись, аби Станіслав не бовкнув щось не так.
— Он воно що! В такому разі бажаю вам великого щастя і довгих, довгих років… Можна тільки позаздрити вам. У вас усе попереду, в майбутньому.
— Майбутнє… — Станіслав хапався за ниточку, що її так несподівано подав йому співрозмовник. — Ось ви, Олесю Архиповичу, побували в майбутньому. Яке воно? Що в нього перейшло від нас?
— От, от… — підтримала Ніна. — Адже часто ми виправдовуємо свої нехай і не зовсім зрозумілі та доречні діяння тим, що це, мовляв, потрібно для майбутнього. Прикладів можна навести безліч. Нерідко все це дається нам ціною величезних зусиль, невдач, а то й жертв. Але ж може виявитися, що всі наші зусилля, всі наші жертви марні. То чи варто жити і працювати в ім’я цього? В ім’я якихось абстрактних ідей, які мають здійснитися колись, а виявляється, що майбутньому вони непотрібні?
— Так, людині боляче, що вона і в майбутньому не бачить пристрасті, до якої прагне, — почав Козир. — Але я не вірю людям, які щось роблять лише в ім’я майбутнього. Запитати їх, що ж воно являє собою? Яким бачать вони його?.. Чи уявляють хоч якісь умовні контури?.. Впевнений, однозначної відповіді не одержите. Все це — фантазування, блеф… Люди, які в ім’я майбутнього не живуть сучасним, обкрадають себе й інших, бо сама справа, якою вони займаються, їх не цікавить. Для них важливий кінцевий результат, який ховається за горами часу, десь там у примарному, ілюзорному прийдешньому, якого вони не бачать, бо побачити його й відчути поки що не дано нікому. Аж он ген як далеко мета їхніх діянь! А тим часом сучасне минає, мета залишається нездійсненою. А нащадки нерідко відкидають її. Є й інша категорія “мрійників”. Ці в ім’я майбутнього не обкрадають себе у сучасному, вони наштовхують на це інших, запаливши їх абсурдною ідеєю, яка мусить здійснитися колись у майбутньому. Як у філософа: несучасні ні в якому часі, вони мріють про ніякий час, не потрібні ні в якому місці, вони мріють про ніяке місце, без племені і роду, вони мріють про рід безрідних, без індивідуального обличчя, вони живуть мрією про універсальну безликість. Таким людям від, здавалося б, безневинної фантазії про якесь світле майбутнє нічого не варто перейти до фанатичної віри в нього, а основне запалити цією вірою інших — виконавців. Це вже страшно, бо фанатизм призводить до реальної зневаги існуючого, прямої наруги над ним: такі люди не зупиняться ні перед чим. Історія знає чимало прикладів, коли люди спочатку несміливо, з підозрою прислухаються до бравурних маршів фанатиків, що закликають в ілюзорний рай безликого майбутнього. Згодом піддаються гіпнотичному впливові цієї жахливої музики, не розуміючи, що вона звучить тільки для того, щоб заглушити стогін і ридання тих, на чиїх муках і крові вимощується дорога в той божевільний і безсердечний “рай”. Ми знаємо, до яких сумних наслідків привели людство бравурні марші гітлерівського фашизму, котрі теж звучали як провісники “щасливого” майбутнього для свого народу, вигаданого паралітичними мізочками бездушних фантазерів-головорізів, що не ігнорували ніякими засобами для досягнення своєї маніякальної мети.