— Усе це так, шановний Артеме Павловичу. Ідеальні принципи моралі були відомі людям щонайменше три-чотири тисячі років тому. Тим паче ніхто не зміг узгодити їх з життям. Зважте: жодна держава стародавнього світу, та й пізніше, не перейняла ні Платонових чи Аристотелевих законів, ні Сократових принципів. Хоча ще Гомер у своїй “Іліаді” устами Платона проголошував: блаженні будуть держави, якими керуватимуть філософи або філософствуватимуть керівники. В ті далекі часи, коли жив Терен, для багатьох ці ідеальні принципи залишалися лише красивими словами. Життя диктувало свої умови, і мораль визначалася здебільшого сумою тих стосунків, які складалися між людьми. До ідеалу було далеко.
— А як же сумління, сором? Адже ці категорії залежать від кожної людини зокрема, а вже потім переходять на загал. Невже таким, як Терен, однаково, що про нього скажуть, подумають інші бодай поза очі?
— Наївна ви людина, Артеме Павловичу. Яке лихо, наприклад, від того, що люди на тебе тюкають? Ніяке. Тут основне, аби ти сам собі аплодував.
Осей не встиг цілком висловити своєї думки. Його перепинив голос диктофона:
— Артеме Павловичу, до вас відвідувачі.
— Нехай заходять, — запросив Гарт. До кабінету зайшов Рос і Євген Терен.
— Добридень, — привітався Рос і потиснув руку спершу Гартові, потім Осею. — Знайомтесь. Наш гість з далекої минувшини Євген Терен.
— Прошу сідати, — Гарт вказав на вільні стільці. Осей зацікавлено розглядав Євгена. Зовні йому
сподобався цей високий, стрункий русявий юнак. Було в ньому щось привабливе, ще зовсім дитяче. Його очі світилися іскринками природного розуму й щирої довіри. “Зовсім не схожий на того, що вимальовувався із записів Ілонки, — подумав Гарт. — Та й чи варто так безоглядно вірити маренням хворої людини?”
— Як себе почуваєте? — запитав Євгена.
Юнак стенув плечима.
— Я маю на увазі здоров’я.
— Дякую, нормально.
— Як вам подобається у нас? — намагаючись бути невимушеним, знову запитав Гарт.
— Дякую. Добре, — відказав без особливого ентузіазму. — От тільки багато чого незвичного для мене.
— Нічого. Звикайте. Як мовиться, освоюйте нову технологію. — Хто ви за фахом? Ви, здається, хотіли стати вченим?
— Коли то було! — кисло усміхнувся Євген. — Наша технологія була значно простішою. У наш час людина вперше висадилася на Місяць, а ви он уже на персональних левітаторах літаєте. Розрив у п’ятсот років чогось та вартий. І я це відчуваю.
— А місто?.. Як сподобалося вам місто? — приєднався до розмови Осей.
— Чогось подібного мені ще не доводилося бачити.
— Вибачте, ви народилися в місті чи в селі?
— На жаль, у селі.
— Чому “на жаль”?
— Дуже просто. Використовуючи спортивну термінологію нашого часу, можна сказати: із села мені довелося стартувати у життя зовсім не на рівних умовах, порівнюючи із мешканцями міста.
— І чим, якщо не таємниця, була обумовлена нерівність?
— Відповісти важко. Мабуть, життя так складалося.
— Проте ви стартували успішно? — запитав Осей.
— Будемо дивитися на фініш. А фініш — ось він, — Євген скрушно розвів руками.
— До фінішу ще далеко, — намагаючись заспокоїти Євгена, мовив Гарт.
— Але ж і стартувати наново тепер уже пізно. Спортивна форма не та.
— Чому?
— Коли людина сходить на високу вершину, їй видно далеко-далеко. Порівнюючи зі мною, люди вашого суспільства піднялися на вершину висотою п’ятсот років. А я залишився внизу. Спробуй тепер дорівняйся. Зробити такий стрибок неможливо.
— Нічого. Дорівняєтеся. Було б бажання, — підбадьорливо сказав Гарт. — А ми допоможемо надолужити прогаяне. І все буде гаразд.
— Що ж, спробую. Власне, іншого виходу в мене немає.
— Чим би ви хотіли зайнятися? — запитав Осей.
— Не знаю…
— Ви захоплювалися чимось раніше?
— Футболом.
— Ви грали в футбол? — здивувався Гарт.
— Ні, я вболівав. Усі засміялися.
— Це, так би мовити, ваше хобі?
— Це хобі доби.
— А крім жартів?
— Не знаю.
— Наскільки нам відомо, науку ви не зовсім полюбляли, хоч і намагалися займатися нею, — сказав Осей.
— Звідки такі дані? — здивувався Євген.
— Але ж це так, — похопився Осей. — Наукою вас змусили зайнятися обставини?
— Мабуть, що так. Правду кажучи…
— Не будемо про це, — втрутився Гарт. — Все те залишилося там, у минулому. Давайте краще подумаємо, чим би ви хотіли зайнятися тепер. Що вам подобається по-справжньому?
— Не знаю, — розгубився Євген. — Не знаю. Я ніколи над цим не задумувався.
— Невже ви прожили двадцять п’ять років, так ніколи й не замислившись над самим собою? Невже ви не розмірковували над тим, навіщо ви живете? Адже кожна людина мусить жити, здійснюючи свою заповітну мрію, свою мету?
— Правду кажучи, ні. Народився і жив. Як усі.
— Отакої! І ви не задумувалися, що вам потрібно особисто як людині?
— Особисто мені? У тому моєму першому житті я це усвідомлював чітко. Щонайменше — трьохкімнатну квартиру, автомобіль, гараж, гарну посаду… Та не завжди виходить так, як хочеться. Я тому приклад…
Євген принишк, мабуть, схаменувшись, що сказав зайве.
— Про це вам доведеться забути. — Осей підійшов до Євгена, уважно подивився йому в очі. — А ви ніколи не думали над тим, що прагнення до відособлення — неприродне? У всі часи люди прагнули до єдності, спільності. І тільки спільні зусилля винагороджувалися. Вам потрібен буде час, поки ви звикнете до принципів нашого життя. Автомобілі — невигідні. У нас, як ви вже, мабуть, помітили, їх немає. Здебільшого ми ходимо пішки. Отже, гараж відпадає. У нас немає грошей і приватної власності. Все належить усім. Помешкання вам дали?
— Так. За це я дуже вдячний, — сказав Терен.
— Євгене, — звернувся Гарт, — розкажіть, будь ласка, як же ви все-таки жили?
— Кажу ж: як усі.
— Отже, ви боялися виділитися з-поміж інших і взяти на себе відповідальність перед ними? — запитав Осей. — Припасовували своє життя до стандарту.
— Я вас не зовсім розумію. Ні до чого я своє життя не припасовував. А виділятися з-поміж інших мені було ні до чого.
— Тож-бо й є. Ви жили у вік масових стандартів. З одного боку — прагнення до ізоляції: квартира, автомобіль, гараж; з іншого ж — стандартизація в усіх сферах життя. Про це свідчить ваша архітектура, телепрограми, предмети масового вжитку, масове захоплення футболом тощо. Так, на футбольних матчах людина із стандартизованою психікою вмикалася до загального біополя масового збудження, і це давало їй відчуття повноти життя. Хоч насправді до цього було далеко. Нівелювалася особистість. Лозунг — бути як усі. Цілком виправдано з біологічної точки зору. Пристосування — неодмінна умова виживання. Але з позицій справді розкутого духовного життя— це крок назад у порівнянні з епохами найбільшого злету людського генія. Згодні?
— Не знаю. Вам видніше. Мені над цим треба поміркувати.
— Поміркуйте, — сказав Гарт. — Людина нашого суспільства мусить мати високу свідомість. Кожен повинен виконувати те, на що він здатний. І ні в якому разі не підлаштовуватися під інших. Ви мусите визначити свої нахили, якомога повніше розкрити їх. Тоді вам буде легко знайти місце в нашому житті. Розумію, спершу буде важко, але нова людина, якою ви її бачите зараз, народжувалася саме з подолання труднощів у становленні власної психології. Це основна умова будь-якого розвитку. Та, власне, ви це добре розумієте самі. — Гарт встав з-за столу. — Відпочивайте, набирайтеся сили, думайте, — потиснув руку Євгенові. — А що буде потрібно — звертайтеся до нас. Ми завжди до ваших послуг.
— Дякую. — Євген підвівся і, ніяковіючи, попросив: — Я хотів би зустрітися з людиною, яка знайшла мене, і подивитися на могилу, де я пролежав п’ятсот років.
— Ми задовольнимо ваше прохання, — сказав Гарт. — Цим займетеся ви, професоре, — потиснув руку Росові.
ПРОГУЛЯНКА ДО ЛІСУ
Коні бігли підтюпцем. Ілончин скакун, породистий білолобий кінь із такими ж білими до колін, наче взутими в гетри, довгими ногами, весь час намагався вискочити вперед. Надарма Ілонка стримувала його, вчепившись руками в повідок. Скакун розгонисто біг луками, розбризкуючи копитами літепло дощових калюж. У його дебелому молодому тілі оживала невсипуща жага волі, і хоч Ілонка з усієї сили натягувала вудила, намагаючись стримати коня, він басував, норовив розігнатися так, щоб застояне степове повітря засюрчало у нашорошених вухах.