— І все ж ми безоглядно вірили у творчі можливості розуму.
— Ми теж у це віримо. Справді, творчі ресурси розуму безмежні. Їх можна прирівняти хіба що до енергетичних ресурсів Сонця. Але ж… Розум теж мусить творити розумно.
Геліобус вилетів за міську зону, внизу, скільки сягав зір, темно-зеленим покривалом землю огортали ліси, звивиста стрічка річки кривуляла поміж хащами, розтікалася в численні рукави, які губилися в густих заростях, а потім знову виринали з них блакитними плесами. Ілонка розвернула машину і почала набирати висоту, лягаючи курсом на базу археологів.
Внизу знову показалися міські квартали, вмонтовані в лісові масиви будинки нагадували іграшкові кубики, що їх порозставляла здатна на найневірогідніші вигадки дитяча уява.
— Красиво? — запитала Ілонка, показуючи вниз.
— Неперевершено! — захоплено мовив Євген. — Хто б міг подумати, що колись тут хвилювалося справжнє, хоч і рукотворне, море! Ми часто плавали по ньому ракетами на підводних крилах відпочивати на острови, їх позалишалося багато — таких собі незатоплених мальовничих шматочків суші, зовсім пустельних, тільки птахи кублилися на них, та ще поодинокі рибалки розбивали свої намети, усамітнювалися, втікаючи на вихідні від людської метушні. А нині всю територію зайняло це прекрасне місто. Як називається воно, Ілонко?
— Мореград. Місто молоде, йому всього якихось двісті років, його проект продумано до найменших дрібниць, проектанти спланували все так, що в процесі забудови з макета в натуру перенесено кожен об’єкт, кожен будинок, вулицю, сквер, парк, кожну деталь. Тому-то й виглядає воно дещо макетно, без зайвих нагромаджень забудови. Тут багато будинків відпочинку, санаторіїв, курортів. Гадаю, ти ще матимеш змогу познайомитися з нашим Мореградом детальніше, без поспіху.
Набравши висоту, геліобус стрімко полетів униз, туди, де серед лісу невеличким майданчиком виднілася база археологів. Євген одразу впізнав її по бетонних уламках та білих цятках наметів. Зробили коло над лісовою галявиною і, зависнувши над майданчиком посадки на висоті якихось десяти — п’ятнадцяти метрів (Ілонка вибирала місце для стоянки), легко, немов метелик, геліобус приземлився.
— Втомився? — запитала Ілонка, відкриваючи ковпак.
— Трохи, — Євген розстебнув паски, вискочив із кабіни. — Вуха заклало.
— Зараз минеться. Хочеш, підемо в ліс? Він швидко знімає втому, заспокоює.
— Ходімо, — байдуже сказав Євген, і вони, покинувши табір археологів, подалися в ліс.
Йшли не кваплячись. Ноги плуталися в густій траві. Пронизані скісними променями сонця, крони дерев ледь помітно диміли синюватим маревом. Повітря пахло вистояними ароматами рослинності. Багатство фарб буяло довкола, начебто тут попрацював здібний художник, недбало, але талановито розкидавши по зеленій палітрі світлогарячі сонячні мазки. Ілонка зупинилася на невеличкій грибній полянці. Немов маленькі різноколірні парасольки, очікуючи дощу, перед нею застигли гриби. Одні з них приткнулися до товстих, покритих запліснявілими мохом стовбурів білокорих беріз, інші відбігли на середину галявини і, забачивши людину, причаїлися у наївній надії, що вона не помітить їх, пройде повз. Дівчина усміхнулася нерозумному остереженню грибів, їй здалося, що всі ці опеньки, маслюки, бабки дивляться на неї і не дочекаються, коли ж нарешті вона піде, залишить їх у спокої — і тоді вони знову оживуть, щоб спочатку затіяти свою надвечірню гру в піжмурки. Ілонка поглянула на небо. Жодної хмарини не було на ньому. Отже, дощу сьогодні не буде, і дівчині стало шкода цих дивакуватих маслюків, що збилися докупи, очікуючи благодатної вологи. “Не буду заважати їм”, — подумала вона і пішла наздоганяти Євгена. Він пробивався крізь густі зарості вільшини. Його обличчя було позначене глибокою задумою.
— Чому засмучений, Євгене? — запитала весело.
— А так. Просто.
— Гарно тут? Так?
— Авжеж. Мені здається, що це єдине місце, не декороване автоматами.
— Далися взнаки тобі ті автомати, — засміялася голосно.
Євген міцно стис її руку, наче боявся, щоб не втекла назад, у табір до Дельфа. Примирливо запитав:
— Що ти покажеш мені ще, крім лісу?
— Озеро. Хочеш подивитися озеро?
Йому стало враз чомусь вільно і легко, наче спала з очей полуда.
— Хочу. Дуже хочу. Ходімо. Колись я часто купався в ньому.
Вона вивела його на лісову стежку, яка звивами обплутувала кущі і то ховалася під ними, то знову виринала, мов стрічка з розплетеної коси. Над лісом стояв монотонний гомін напруженої роботи природи. Сяючи на сонці золотавими крильцями, снували бджоли та джмелі, піднімалися з трави і тяглися до неба лісові квіти: дзвіночки, гвоздики, черевички; розмірено, в такт подихам леготу, погойдувалися на довгих тоненьких ніжках пухнасті головки кульбаби, очікуючи вітрів.
Ілонка нагнулася над стебельцем кульбаби, намагаючись розгадати секрет її пухнастої зачіски.
— Яка краса! Мені б таку зачіску!
Євген промовчав. Спостерігав, як тендітно гладить вона пальцем білосніжний пух кульбабиної головки.
— Мені б таку зачіску, — повторила і випросталася.
Небавом вийшли до озера. Заціловане багрянцями сонця, воно лежало серед лісу мерехтливе і тихе, наче налите ртуттю. Крислаті дуби обступили його, відбиваючись у чистому дзеркалі води. Легенький туман пульсував з неї і ажурним покривалом заволікав прибережні кущі і трави. На тому боці, під лісом, паслися їхні коні. Ілонка зупинилася, милуючись казковою ідилією. Потім роззулася і, балансуючи руками, пішла по вузенькій кладці, що висла над водою майже до середини озера. На кінці зупинилася і голосно гукнула:
— Євгене, йди сюди! Чого ти стоїш там?
Він нічого не відповів. Мовчки зняв черевики і кинув їх на траву. Неквапно пішов до неї.
Вона сіла на кладку і опустила у воду пружкі, загорілі ноги. Хлопець зупинився за її спиною. Задивився, як там на дні, у самісінькому небі, віддзеркалюються їхні постаті. Зіперся долонями на худорляві дівочі плечі і легенько струснув їх: намагався жартувати. Ілонка навіть не здригнулася.
— Сідай, — мовила тихо. — Тут так гарно.
Вийняла з води ноги і підібгала їх під себе. Уважно придивлялася до спокійної гладіні озера.
Євген стояв нерухомо.
— Що ти там уздріла?
— Он, бачиш ту малесеньку квіточку? — тицьнула пальцем перед себе. — Це валінурія. Квітка, гідна подиву. Колись мені розповів про неї Миродіт. Наречений Вілени. Шкода, що ви не знайомі з ним. Треба обов’язково вас познайомити.
— Чим же цікава ця квітка, як там її?
— Валінурія, — повторила Ілонка. — Із сім’ї Hydrochorideac. Природа втілила в неї незвичайну ідею.
— Яку саме?
— Здатність до самопожертви.
— До самопожертви?
— Так.
— Цікаво. Але в ім’я чого?
— В ім’я любові, в ім’я нового життя.
— Дивно. Хоч, правду сказати, я нічого не розумію.
— Зараз я тобі поясню, — вона зручніше всілася на кладці.
Євген примостився біля неї, закотив холоші і опустив ноги у теплу, нагріту за день воду.
— Он то, — показала дівчина, — жіноча квітка. Бачиш, яка довга в неї плодоніжка? А там, біля неї, під водою, ледь видно чоловічу. Їй ніколи не дотягтися до поверхні.
— Чому?
— Природа грубо пожартувала над цими квітами. Все їхнє життя проходить у товщі води, в якомусь напівсні. І так аж до шлюбного часу. Всього раз на рік показується на сонце жіноча квітка, відростивши довгу спіраль своєї плодоніжки. На поверхні вона розцвітає. А із сусіднього стебла, крізь освітлену сонцем воду, за нею уважно спостерігає її наречений. Він теж тягнеться до поверхні. Але, не досягнувши і половини шляху, відчуває, що якась невідома сила зупинила його. Ріст стебла припиняється, і квітка не може дістатися поверхні, того єдиного місця, де має відбутися шлюбна спілка тичинок і пестиків. А вона, його вередлива наречена, чекає. І тоді мужня чоловіча квіточка надприродним зусиллям перериває власне стебло і спливає на поверхню. Підштовхувана хвилями, вона довго кружляє навколо своєї примхливої подруги, аж поки випадок не дасть змоги обмінятися коротким, як мить, поцілунком. І все. Жіноча квітка знову ховається у товщі води, щоб там виколисати плід нового життя.