З пляшки глухо стрельнув корок, і Гаркун підставив келишки під потік пінистої рідини, що вилітала з шийки.
— Вип’єм за щастя молодих!
— Бачте, як усе просто, — сказав Козир, подаючи келихи Станіславу і Ніні.
Імпровізована церемонія привернула увагу людей, їх почали оточувати, і скоро вони опинилися в тісному кільці. Щоки Станіслава горіли од сорому. Все сталося так раптово, так несподівано, що він не міг прийти до тями.
Катер подав гудок, закликаючи пасажирів на прогулянку.
— Ходімо, — сказав Гаркун і взяв молодят під руки.
Натовп розступився, даючи їм дорогу. Дійшли до трапу. Гаркун пропустив Ніну і Станіслава вперед, а сам залишився, чекаючи Козира.
Ніна сіпнула Станіслава за руку, шепнула:
— Не скисай, Славку. Будь розважливішим. І вище голову. Ну ж бо!
— Спробую, — намагався бути спокійним.
— От і добре, — Ніна довірливо притиснулася до нього.
— А ти хоч трохи притримай язик за зубами, — попрохав Станіслав. — Прошу тебе.
— Не гнівайся, Славку. Будь розумником. Бачиш, як усе просто, як каже Козир. Тож не ускладнюй те, що просто, — вона звела на нього очі. — Обіцяєш?
— Обіцяю…
Вони піднялися на верхню палубу, сіли за невеличкий столик, на який Гаркун поставив недопиту пляшку шампанського і келишки. З радіорубки голосно звучала музика, тлумлячи голоси людей.
Катер відчалив од берега, почав розвертатися.
— Що ти, Олесю, нам покажеш? — запитав Гаркун.
— Те, що буде видно. Не бійся. Не прогадаєш. Краєвиди тут пречудові.
— А ніхто нас не вкраде звідси знову? — осміхнувся Гаркун. — Здається, Олесю, тебе виловили саме тут?
— Так. Он на тому місці, — Козир показав рукою у воду за кормою. — Метрів за сто від берега. Уявляєш, скільки людей було на пляжі, і ніхто не помітив їхньої машинерії.
Станіслав і Ніна уважно прислухалися до їхньої розмови.
— Про що ви? — запитала Ніна.
— Олесь Архипович впізнає пам’ятні місця, — зареготався Гаркун. — Саме звідси, прямо з води, його, мов нерозторопну салаку, вихопили прибульці з майбутнього і цілим та неушкодженим доставили в свої апартаменти.
— Справді? — здивувалася Ніна.
— Так воно й було, — Козир пильно подивився їй у очі. — Але не будемо про це згадувати. Краще давайте подивимося на наше місто.
— Ну чого ж, — заохочував Гаркун. — Розкажи. Молодятам буде цікаво послухати. Власне, саме задля зустрічі з тобою вони, мабуть, і вибрали для своєї весільної мандрівки ваше містечко. Розповідай, не будь проханим. Все як було.
Катер розвернувся і, лавіруючи між велетенськими океанськими лайнерами, що стояли на якорях у просторому обширі тихої затоки, взяв курс на південь, притримуючись берегової лінії, що стрімкими пагорбами здіймалася з води, розбиваючи об гострі виступи стишену припливну хвилю. Стара частина міста, густо забудована низенькими приземкуватими спорудами з черепичними дахами, розкинулася на схилах гір, нові мікрорайони із сучасними багатоповерховими будинками потяглися на північ по рівнинних ділянках узбережжя. На північному березі затоки на багато кілометрів розкинулися піщані пляжі, всуціль запруджені людьми.
Йдучи на південь, катер обминав гірські стрімчаки, що піднімалися з води. Чудернацькі фігури, утворені від вивітрювання гірських порід, оздоблювали ці, здавалося б, безжиттєві хребти фантастичними химерами. Далі пагорби амфітеатром відступали від берега, звільняючи місце затишним бухточкам, покритим дрібною галькою. На схилах пагорбів з густого плетива вічнозелених чагарників вигулькували білі корпуси турбаз, санаторіїв, будинків відпочинку. Ніна замилувалася цими мальовничими пагорбами, примхливо обплутаними серпантином крутої звивистої дороги, що піднімалася вгору, і нагадуючи стрічку, яку хтось недбало кинув кільцями на ці зелені пагорби.
— Так от, — почула голос Олеся Архиповича, який почав свою розповідь. — Була неділя, погода стояла гарна, день сонячний, погідний літній день, і ми з дружиною вибралися на пляж. Розташувалися тут, недалеко від пристані, смагли під сонцем, купалися. Я дуже люблю плавати. Тож варто мені потрапити на пляж, як я не вилажу з води. Так було й того разу. Дружина залишилася на березі під грибком, а я заплив далеко від берега, де немає людей, а вода чиста, нескаламучена. Високі хвилі припливу вигойдували мене, то піднімаючи на свій гребінь, то опускаючи. Я плив назустріч цим хвилям, назустріч…
— Назустріч своєму світлому майбутньому, — не втримався Гаркун, єхидно усміхнувшись до Ніни.
— Ні, ти таки нестерпний, Антоне, — обурився Козир. — Ніяк не можеш без кпинів. Звідки це в тебе?
— Вибач, друже. Розповідай, розповідай, — примирливо завуркотів Гаркун. — Ну, отже, ти плив назустріч своєму світлому майбутньому, що погойдувалося на хвилях, а воно… пливло до тебе з іншого боку, падало з неба…
— Саме так. Я ліг на спину, щоб трохи перепочити, задивився в бездонну блакить неба і раптом побачив там сріблясту цятку, що, збільшуючись, стрімко падала вниз. Не встиг я зміркувати, що то могло бути, як величезна блискуча куля наблизилася, повисла наді мною. Я перелякався, швидко пірнув під хвилю і одразу ж відчув, як моє тіло разом з водою почав засмоктувати потужний водокрут. Я поплив угору, впав на щось тверде, а далі не пригадую нічого.
— А як же дружина, що подумала вона? — запитала Ніна.
— То вже інша тема, дорогенька. Поплакала, посумувала. Мою смерть списали на море, відправили поминки, а на цвинтарі поставили пам’ятник. Але вона в мене молодець. Таки дочекалася…
— Не зрадила? — знову підкинув Гаркун. — Учись, Офелійко, вірності в Олесевої дружини. Справжнісінька тобі декабристка.
— Тобі жарти. А подумай, як їй було. З тобою простіше. Ти — одинак. Тебе ніхто не чекав. Запропастився чоловік — туди йому й дорога. Мабуть, Шерлоки Холмси з карного розшуку побродили з вівчарками по лісу, винюхуючи твої сліди, а що ті сліди вели аж надто далеко і собаки збилися з толку, то поставили крапку в справі Антона Гаркуна й забули. Зі мною було складніше. Та про те вам розповість дружина. До речі, після прогулянки запрошую вас до себе на вечерю.
— Оце по-джентльменськи, — потер руки Гаркун. — Отам ми, Офелійко, і в шахи зіграємо.
— Кому що… — сказав Козир.
— А далі? Що сталося далі? — допитувався Станіслав.
— Та нічого. Отямився, дивлюся — яв якійсь чудернацькій кімнаті з напівпрозорими стінами, крізь які пробивається сонячне проміння, якісь незнайомі люди метушаться, а переді мною в світлому елегантному костюмі, ну просто тобі лондонський денді, сидить у фотелі… Хто б ви думали?.. — Козир зробив паузу, подивився на Гаркуна.
— Невже ви, Антоне Карповичу? — прохопилася Ніна.
— Вгадала, — вів далі Козир. — Переді мною власною персоною сидить Антон Карпович Гаркун, наш незамінний теоретик експерименту, проведеного над тими нещасними. Сидить, усміхається своєю єхидною усмішечкою і так собі спокійненько питає: “Що, Олесю Архиповичу, тебе теж виловили? Вітаю з благополучним прибуттям у двадцять п’яте сторіччя”. — “Де я, що зі мною?” — запитую, а Гаркун відповідає розважливо: “Нічого особливого, Олесю. Похлинувся ти трохи морською водичкою, коли тебе виловлювали, от і довелося рятувати. А так усе нормально. Зі мною обійшлися набагато делікатніше. Та не будемо надто прискіпливими до долі. Кожному своє. Будемо в шахи грати. Мені бракує достойного супротивника”.
— Коли тебе принесли в ізолятор, голенького, в самих плавках, я спершу було жахнувся, а потім дотямив, чому ти потрапив сюди, адже мене вже неодноразово розпитували про учасників експерименту, про його творців. — Гаркун примовк, щось пригадуючи, потім сказав: — Смішною була та наша зустріч, як згадаю тепер, аж не віриться. Неначе то був кошмарний сон.
— Так. Але то був не сон. То була реальність, в яку важко повірити, — сказав Козир і, придивляючись до берега, повідомив: — Скоро підпливаємо до основного місця нашої мандрівки. Давайте перейдемо на ліву палубу, там буде краще видно.
Невдовзі катер обминув великий покритий лісом мис, що довгим рукавом виступав у море, і на овиді показалися стрімкі нагромадження скель, що здіймалися з води, розмивалися сизуватим серпанком.
З репродуктора почувся голос екскурсовода: “Ми підпливаємо до заснулого вулкана. Письменники, поети, художники, вчені присвятили цим місцям багато зворушливих рядків, картин, досліджень… Але найліпше помилуватися цією красою ось так, в натурі. Якщо уважно придивитися, ще й зараз можна побачити жерла, з яких 160 мільйонів років тому вивергалася вогненна магма. Он її потоки застигли на південних схилах гори. Можна побачити величезні вулканічні бомби і уявити ту силу, яка виштовхувала їх з надр землі, зминаючи в складки гірські породи, що лежать тепер, помережані глибокими тріщинами…”