Пасажири скупчилися на лівій палубі, уважно розглядаючи цей унікальний витвір природи. Ніна прихилилася до Станіслава, що стояв, зіпершись на поручень, замислено сказала:
— Яка велич!.. У порівнянні з нею людина видається малесенькою комахою, а її діяння не варті жодної уваги.
— Так уже й не варті! — сказав Станіслав і обняв Ніну за худенькі плечі. — Ходімо звідси, Офелійко. Тут вітер, тобі холодно.
— Ні, ні! Зачекай, Славку. Дай подивитися. Адже перед нами застигла вічність. Де ти ще побачиш таке? Уявляєш, що тут творилося сто шістдесят мільйонів років тому? Справжнісіньке пекло. А тепер усе тихо, статечно… Пливе катер, світить сонце, ширяють чайки, звучить музика, і ти маєш змогу зійти на берег і рукою помацати цю вічну велич, створену природою. Ні! Мені не вкладається в голові. Сто шістдесят мільйонів років — і серед них якась малесенька мить людського життя. І та мить дісталася й на нашу долю, Славку. Цілком випадково. А ми, як це не дивно, не завжди вміємо нею розумно користуватися, і життя наше проходить у вічних непорозуміннях, дріб’язкових клопотах, якійсь, я б сказала, варварській сліпоті й глупоті. Люди тільки вдають, що вони розв’язують якісь проблеми, котрі, до речі, самі ж і вигадують. З’ясують щось одне, з’являється інше, ще суттєвіше. І так без кінця. Я десь читала, що коли людство розв’яже все те, що здається йому проблемами, отоді-то й з’являться справжні проблеми. Суєта суєт — і більше нічого. І в цій суєті минає наше життя, минає ота дорогоцінна мить, дана нам вічністю. І вже ніколи її не повернеш.
— Так, Офелійко, наше життя складне і важке, але, на щастя, коротке, — пожартував Станіслав. — Та ми щасливі з тобою. Щасливі тим, що нам дісталася ота мить зі скриньки вічності, і ми її використовуємо як уміємо. А тепер, я запропонував би тобі не відривати коштовні часточки од миті, що нам дана, на абстрактні філософствування, повернутися до насущних реалій, а простіше — повернутися до наших екскурсоводів і послухати, які проблеми цікавлять їх. Боюся щось проґавити, а вони, бачиш, як жваво розговорилися. До речі, налаштуй свою косметичку.
— Все готово, Славку, — Ніна засунула долоню в свою валізку. — Було б що писати.
Вони непомітно підійшли до столика, зупинилися, прислухаючись до розмови.
— Ти занадто категоричний, Антоне, — запально доводив Козир. — Як-не-як — вона мати. Цікаво, як би ти повівся на її місці. Забудь нарешті свої давні образи. Це тобі не личить. У шахістів мусять бути міцні нерви. Вибач людям ті прикрості, що вони завдали тобі. Пригадую, ти сам колись говорив, що уміння вибачати — властивість сильних. А ти ж у нас, здається, сильна особистість.
— Годі про це, — сказав Гаркун, помітивши Ніну й Станіслава. — Розкажи краще молодятам, що відбувалося он на тих стрімчаках мільйони років тому. Чи не з цих, бува, кратерів виповзло на світ божий життя та й почало переливатися у дивовижну розмаїтість форм, аж поки не докотилося до пото заріепз, рядовими представниками якої є ми з тобою. Напруж свою пам’ять…
— Не знаю. Мене тоді не було, — серйозно відповів Олесь. — Може, ти пофантазуєш на цю тему. — Він звівся із стільця, пройшовся по палубі. — Подобається? — запитав Ніну, кивнувши головою на вкриті застиглою магмою скелі, що поволі віддалялись, огортаючись серпанком.
Катер розвернувся і ліг на зворотний курс.
— Казка, — сказала Ніна, вмощуючись на стілець. — Але ми, здається, завадили вашій розмові. Ви щось так жваво обговорювали…
— Дрібниці, — обізвався Гаркун. — Не зважайте. У нас із Олесем безліч тем для постійних суперечок. От ми й торкнулися однієї з них.
— Цікаво, що ж це за тема, якщо не таємниця? — запитала Ніна, і Станіслав помітив, як її рука занишпорила по валізці, що лежала у неї на колінах.
— Чого ж… У нас таємниць немає. Просто Антон ніяк не може пробачити одній жінці, яка позивалася з нами після опублікування в журналі тієї повісті.
— А хто ж ця жінка? — вирвалося у Станіслава, і він одразу зрозумів, що його запитання недоречне.
— Не має значення, — ухилився од відповіді Козир. — Хто б вона не була, її треба зрозуміти. Бачте, нам не вдалося заховати її особу за псевдонімом, вона упізнала себе, обурилася, що ми розповіли про її інтимні зв’язки з Євгеном Тереном, тобто з чоловіком, якого ми назвали Євгеном, що ми, мовляв, покепкували над його пам’яттю, понавигадували казна-чого. А у неї — син. Що буде, коли він дізнається правду, яку вона приховала від нього? Процес вона, певне, не виграла, але справа набула такого розголосу, що за нас взялися вже не юристи, а літературні критики, які побачили в нашій писанині те, чого там немає, не було, та й не могло бути, бо ми ставили собі за мету зовсім інше.
— У повісті ця жінка — Ірина? — допитувався Станіслав.
— Так, — сказав Гаркун, припалюючи цигарку. — Медсестра.
— І вона жива? — запитала Ніна.
— Жива-здорова, — Гаркун подивився довкола. — Олесю, показалося твоє місто. Справді, з моря воно виглядає чудово.
— А я ж говорив вам, — сказав Козир. — Погляньте, яка панорама!
— Та жінка і тепер працює медсестрою? — боячись перервати розпочату розмову, запитав Станіслав.
— Беріть трохи вище. Тепер вона славнозвісність.
— А де вона мешкає? — Ніна ніби ненароком поклала на стіл валізку і ледь помітно підморгнула Станіславові.
— Цього ми вам не скажемо. Ні до чого це вам, — холодно сказав Гаркун.
— А син? — допитувалася Ніна. — Він теж живий?
— З ним усе гаразд. У нього велике майбутнє, — сказав Гаркун.
— Напевне, він уже дорослий?
— Красень. Я вас якось зведу, познайомлю. Запевняю, люба принцесо, ви відразу закохаєтесь у нього. Станіславе, ви не будете на мене ображатись?
— Чого ж… — знічено мовив Станіслав. — Це той, про якого писала Ірина у своєму листі, що підсунула в саркофаг до Євгена Терена?
— Так.
— Здається, його теж звали Євгеном?
— У нас він Євген. Насправді ж… Та не будемо випереджати подій. Я обіцяю вас познайомити. За однієї умови: якщо ви збережете таємницю. Адже він не знає правди про свого батька. І ви розумієте… Якими очима він подивиться на матір, як вона сприйме те, що він дізнається правду?
— Так, так… — Ніну розпалювала цікавість. — І коли ви нас познайомите з ним, Антоне Карповичу?
— Усьому свій час. Бач, яка нетерпляча. — Гаркун пригладив розкуйовджене вітром волосся. — Ось повернемося додому…
Станіслав кинув сердитий погляд на Ніну, повернувся до розмови з іншого боку.
— Олесю Архиповичу, ви сказали, що після опублікування повісті за вас взялися критики. Я уважно стежу за пресою, особливо за публікаціями, які стосуються фантастики, футурології, і ніде не зустрічав критичних статей на вашу повість. Де публікувалися ці матеріали і хто ці критики?
За Козира знову відповів Гаркун:
— Надто один розумник був заповзявся, земля йому пухом. Чув, Олесю, — звернувся до Козира, — не стало серед нас нашого благодійника. Віддав богу душу.
— Туди йому й дорога, — сплюнув Козир. — Обливав брудом скільки вистачало ядучого хисту. Підлотний чоловік був. А між тим треба пам’ятати, що право критикувати заслуговує лише той, хто переконав людей у своїй любові до них, у здоровому глузді своїх суджень. Цей же, навпаки, всією своєю чорною діяльністю показав свою ненависть до людей. Жодного порядного рядка не вийшло з-під його пера. Тільки отрута, бруд, жовч…
— Тож і не дивно, що за його труною йшло лише кілька, мабуть, таких самих, як і він, чорноротих лакуз, — докинув Гаркун. — Чесних людей не обдуриш.
— Це так, — категорично заявив Козир.
— Я, здається, здогадуюсь, кого ви маєте на увазі, — сказав Станіслав.
— Кого, Славку? — не втрималася Ніна.