Ліс густішав. Крізь хитросплетену сітку жовтого листя на голову цідилися остиглі промені надвечірнього сонця. Пахло прохолодною сирістю в’ялої трави і терпкою згірклістю достиглих ягід ожини. Євген зупинився. Насторожено прислухався до дзвінкоголосої тиші. Ніщо не порушувало її. Зірвав кілька ягід і кинув у рот. Кислуватим холодком вони розтанули на пересохлому язикові. З кущів, злякано крикнувши, випурхнув птах. Пружними крильми залопотів по листю і, гублячи пір’я, шугонув у небо. Євген пішов далі. Гіркі спогади знову повернулися до нього. Важкими молоточками били у скроні, вимагали відповіді.
“Виходить, я вбив людину, — думав він. — Отже, я вбивця. Якщо ж і справді так, якщо я зважився на вбивство, я мав моральне право зазіхати на чуже життя. Тобто я не цінував життя взагалі і своє зокрема. Між смертю й життям я вибрав смерть. Між смертю й життям… А чому б і ні? Можливо, це вихід?”
Розмірковуючи так, Євген зрозумів, що йому зовсім не хочеться жити. Саме тут приховувалася відповідь на питання, які мучили його. Враз йому стало легко і вільно. Вихід знайдено. Тепер все його життя лягло перед ним, як стара географічна мапа, і він, ніби учень, розглядав її збоку, вивчав, боячись залишити поза увагою бодай найнесуттєвіші дрібниці.
Він вийшов на галявину. Перед ним відкрилася дивоглядна панорама. Навколо, окутаний золотим серпанком, у глибокій задумі стояв ліс. М’яке проміння надвечірнього сонця облизувало руїни його п’ятисотрічної могили, що почорнілими уламками проступала з-поміж урочистої застиглості білокорих беріз та дерев. У таборі археологів не було нікого. Осиротілі намети чекали своїх господарів, вишикувавшись посеред галявини довгою шерегою. Археологи, мабуть, поїхали на похорон академіка. Євген неприязно подумав про Дельфа, який тепер, певно, зустрівся з Ілонкою, і вони на всі лади обговорюють те, що сталося. Тепло-солона, як сльози, хвиля жалю до самого себе гострим струмом пронизала серце. Але він швидко поборов її. Тепер, коли рішення визріло, він намагався зосередитися на чомусь іншому, приємному, гідному відповідальної миті. Спогади про минуле, солодка туга за чимось назавжди втраченим переповнили його єство. У тому далекому суворому світі, який існував півтисячоліття тому, залишилося його життя, залишився він сам. А тут, на мальовничій галявині лісу, посадженого ще його співвітчизниками, стояв інший чоловік — із розбитим серцем, яке, догоряючи, конало в конвульсійних спазмах.
Так, у тому далекому світі серед вад і жорстокості він міг бути добрим і милосердим, міг любити і ненавидіти, кохати і мучитись. А тут? Що міг робити він тут, в ідеальному космічному суспільстві? Доброчесність усіх цих людей тільки дратувала його. Доброчесність, побудована на рабах. Нехай і механічних, але рабах — переконував себе, хоч і знав, що все це не так. Просто він знову шукає собі виправдання і більш ні в чому не бачить його.
Євген підійшов до руїн. Захотілося побачити своїх законсервованих співвітчизників. Помалу, східець за східцем, зайшов у довгий, обличкований кахлями коридор і дістався люка. Відчинив і, присвічуючи ліхтариком, пірнув у чорну пащеку підземелля. Мляве світло затремтіло в склепі. Під прозорими ковпаками, покриті снігоподібною масою, тихо дивлячись сни, безжиттєво, ніби мумії, лежали вони, його далекі співвітчизники. Колючі дрижаки побігли по Євгеновій спині.
Що їм сниться? Минуле? Майбутнє?
Певно ж — минуле. Про майбутнє люди його епохи могли тільки мріяти. Сни ж завжди мають реальну основу. Мабуть, у снах їхнє попереднє життя обростає несуттєвими дрібницями, золотими сплесками вимислів, перетворюється у білосніжну, блакитну а чи в рожеву казку. Справді, що може наснитися людині за півтисячі років безперервного сну? Минуле? Тільки минуле. Як би він хотів зараз повернути його. Але час неповоротний. Пожадливо краде він секунди у вічності і ніколи не повертає назад. Одну за одною. Одну за одною… Тук, тук, тук… — пульсує годинник, наближаючи людям день і ніч, зиму і весну, літо і осінь. Час завжди спішить у майбутнє. А він хотів би повернутися в минуле. Хоча б одним оком глянути на нього, а тоді уже й…
І уявив себе Євген на вулиці рідного міста. Начебто повертається він, як блудний син, із далекої мандрівки, з цікавістю розглядає людей, впізнає знайомих, придивляється до будинків і парків, садів і скверів, бачить рідні місця, де минула його юність. Він знову опинився там, за горами і ріками часу, в далекому тридев’ятому царстві, в казковій країні своєї молодості, де треба нападати і оборонятися, захищатися і знову кидатися в бій, любити і ненавидіти, кохати й мучитись.
Хвороба, випадковість, анабіоз, п’ятсот років — і знову життя, чуже, безрадісне. Експеримент? Так, експеримент. Але ж людина належить своєму часу і повинна розділити всі його радощі і турботи, доброчесності і вади, добро і зло. І тут немає вибору. Немає іншого виходу. І, можливо, саме в цьому найбільший експеримент людського життя. Загальна сума добра завжди перевершує зло. Саме тому й існують вони, люди сучасності, люди космічної моралі, серед яких він не зумів прижитися. Але що подієш? Йому не пощастило. Він не зумів знайти своє місце в минулому і тепер повинен поквитатися за все.
З великою тугою і ніжністю дивився Євген на задубілі воскові обличчя своїх співвітчизників. Суворі й мовчазні, лежали вони, ледь проступаючи крізь біле покривало морозильної маси. І раптом Євгенів мозок пронизала жахлива думка. А що, як оживлять і їх? Примусять ні в чому не винних людей страждати і мучитися так, як страждав і мучився він? А що, як і вони перед лицем ідеальних стосунків нового суспільства покажуть свою моральну неспроможність, переживуть свою власну поразку? Непідготовлених, беззахисних кинуть їх у світ зовсім інших уявлень і понять, змусять жити за іншими законами і принципами. Чи зможуть вони засвоїти їх? Він, наприклад, не зміг…
Євген підозріло оглянувся. Начебто за ним міг хтось спостерігати у цьому порожньому склепі-морозильнику. Навколо чатувала тиша. Швидким рухом Євген схопив із підлоги гранітний уламок фриза і з усієї сили вдарив ним у плексигласовий ковпак. По прозорій відполірованій поверхні, ніби зморшки по обличчю старезної людини, в усі боки розповзлися глибокі тріщини. Він ударив ще раз, потім — ще…
З невгасимою люттю він бив і бив, аж поки з ковпаків не посипалися на підлогу гострі блискучі друзки.
Зупинився, переводячи подих. Тепер можна спокійно перепочити. Сів на мармурову плиту біля східців і витер із лоба холодний піт. Все. Діло зроблено. Тепер їх ніхто не зможе оживити. Ніколи вони не довідаються про той жах, який довелося перенести йому. Про жах — потрапити в суспільство, яким колись марив, яке бачив уві сні, наближав усім своїм життям і в яке не зумів увійти досвідом життя попереднього.
Від дії повітря снігоподібна маса почала танути, і каламутна рідина потекла на підлогу. Євген сидів і спостерігав, як з його співвітчизників маленькими струмочками витікають залишки життя, що п’ятсот років дрімало в оцих страшних саркофагах. Все. Тепер їх ніхто не оживить. Тепер вони розчиняться в землі, змішаються з повітрям, стануть травою, листям, деревами, навіки поєднаються з природою. За п’ятсот років вона вже, либонь, скучила за ними, їй не вистачало їх. Тепер вони в повній безпеці. Їхнє життя увіллється в єдине життя Всесвіту. І більше ніколи вони не довідаються, що таке відчуження часом.
Спазма задухи підступила йому до горла. Він розстебнув комір і схопився на ноги: “Швидше на повітря, до сонця, в ліс!”
Хутко піднявся наверх і зачинив за собою ляду. Спотикаючись, вибіг із підземного коридора.
Над лісом збиралися вечірні сутінки. Блакитнувато-прохолодне повітря огортало землю. У присохлій траві вечорову пісню зачинали цвіркуни. Помалу, не шукаючи стежки, Євген побрів по галявині. Поминув табір археологів і вийшов до озера. Солодко засинаючи в обрамленні зелених заростів очерету і прибережних верб, воно стояло перед ним, наче блюдце, наповнене чистим сріблом води. Було тихим, безвітряним. Він довго сидів на березі, спостерігаючи, як на глибокому дні засвічуються перші зорі. Тиша і спокій, що чатували над озером, поступово вливалися в нього, і.йому здалося, що десь усередині, під самим серцем, утворюються таке саме чисте і спокійне озеро. Він пішов берегом. Саме ось тут, на цій кладці сиділи вони з Ілонкою, спостерігаючи незвичайне весілля валінурій. Саме тут вона розповідала йому про недоступну нікому любов цих непоказних квітів. Тепер їх уже немає. Мабуть, закінчилася їхня весільна учта.