Отож сьогодні ми з чистим серцем можемо винести на суд громадськості чимало художніх творів, замаринованих у видавничих нетрях в гірко-пам’ятний застійний пергод нашої недавньої історії. Серед них сміливо можу назвати науково-фантастичний роман А. Григоренка й О. Кузьменка “Запізнілий цвіт валінурії”, драматична доля якого досить типова для багатьох талановитих рукописів у добу деформації моральних устоїв нашого суспільства.
…Здається, в половині 1971 року, коли я працював редактором відлілу прози видавництва “Радянський письменник”, мені доручили вивчити щойно отриманий рукопис початківців Анатолія Григоренка й Олега Кузьменка. Пам’ятаю, вже з перших сторінок їхній “Запізнілий цвіт валінурії” приємно вразив самобутністю авторського світобачення, глибоким філософським підтекстом, художньою вправністю.
Про що йшлося в ньому? Власне, про реалії тодішньої дійсності. Але пильне око молодих письменників спостерегло в тих буденних реаліях такі загрозливі тенденції, які за невблаганними законами логіки неминуче мали привести радянське суспільство до кризової ситуації. Оскільки в часи загального самозамилування не заведено було бодай натякувати про негативне буття, то автори вдалися до своєрідного художнього прийому. Вони поглянули на еволюцію Радянської країни після хрущовської “відлиги” очима своїх вифантазуваних персонажів із висоти першої половини третього тисячоріччя.
Як відомо, людству зроду-віку була притаманна риса мріяти про майбутнє. Ще в сиву давнину наші пращури прагнули зазирнути в затуманене Завтра, відгадати перебіг прийдешніх подій, уявити своїх далеких нащадків. Це святе прагнення найчастіше втілювалося в міфи, легенди, пророцтва апостолів, народні казки. Та з бурхливим розвитком науки і техніки ера чарівних міфів, казок, пророцтв пішла в небуття, буремне XX сторіччя перейшло на мову вивірених фактів і математичних викладок.
Мені було приємно відзначити, що молоді письменники в змалюванні далекого майбутнього міцно стоять на моноліті сучасних наукових теорій. Вони не збилися на безкрилий переказ пісних і набридливих гіпотез, а зуміли винайти власний ключ у баченні і художньому зображенні життя на планеті Земля в наступному тисячоріччі.
Та чи не найбільш мене порадувала мовна культура роману. Сьогодні для декого може видатися ота моя радість з приводу граматичної унормованості “Запізнілого цвіту валінурії” дивиною. Тому нагадаю: в роки економічного і духовного застою різко впав інтелектуальний і культурний рівень колись красного письменства. Бо в умовах вседозволеності, всепрощенства, кумівства література на домагання жадібного чиновництва стала вироджуватися в відхожий промисел, в її царину ринула навала не просто безталанних, а малописьменних чи то й зовсім неписьменних шукачів слави і легкого карбованця, котрі, навіть не приховуючись, користувалися послугами безіменних літературних батраків.
Та що говорити про відвертих літературних корсарів з чиновних відомств, коли значна частина тодішніх “класиків” вважала для себе моральною нормою за рекордно короткий строк надзьобати на машинці побільше сторінок і, навіть не прочитавши текст, не виправивши орфографічних помилок, щодуху мчати до видавництва по аванс. На тлі отієї зливи кон’юнктурних писань “ніпрощо”, суціль забудячених мовними покручами, рукопис роману А. Григоренка і О. Кузьменка видався мені по-господарськи обробленою, викоханою дбайливими руками нивкою, що всміхалася запашним, соковитим зелом лексичної розмаїтості, фразеологічної ошатності, якоїсь благородної смислової прозорості.
Звичайно, я був далекий від думки, що “Запізнілий цвіт валінурії” може служити взірцем науково-фантастичного жанру, що рукопис позбавлений будь-яких вад і прорахунків. Тому змушений був зауважити з приводу деяких композиційних відгалужень, які порушували цільність оповіді, порадив розрідити метафоричні надмірності, уточнити кілька трактувань моральних засад суспільства XX сторіччя нашої ери. І водночас переконливо радив дирекції видавництва без зволікань включити цю річ до плану видань наступного року.
“Не хочу виглядати пророком, — писав я в своєму редвисновку, — але більше ніж певен: підтримавши цих авторів, ми відчиняємо двері до великої літератури справді талановитим і перспективним письменникам. А що може бути благороднішим і святішим для видавця, як відкривати і виводити в люди таланти!”
На жаль, сподівання мої виявилися понад міру оптимістичними. Гаряче рекомендований мною до видання “Запізнілий цвіт валінурії” спіткала гірка доля багатьох його літературних ровесників — він побачив світ майже через двадцять років.
Починалася ця драма з того, що на початку 70-х років із чиєїсь злої волі на відповідальному ідеологічному рубежі в республіці з’явився якийсь Маланчук, котрий не здобув собі лаврів у науці, але буквально за лічені роки зажив слави герострата вітчизняної культури.
Предметом особливого “піклування” маланчуківських “експертів” від літератури стали рукописи початківців. А тим паче тих авторів, творіння яких були рекомендовані до друку “бунтівливими шестидесятниками”. Саме в ту пору присмерку суспільної совісті і був занесений до так званих “чорних списків” науково-фантастичний роман А. Григоренка і О. Кузьменка “Запізнілий цвіт валінурії”,
Про це стало відомо тоді, коли в журналі “Радянське літературознавство” з’явилася публікація Лазаря Санова “Образ сучасника і позиція автора”. З властивою цьому рецензенту упередженістю він накинувся на перший художній твір молодих авторів. Яких тільки вад не вичитав у їхньому рукописі! І атмосферу скепсису, і дрібнотем’я, і формалістичне штукатурство, і відсутність почуття історизму…
Та найбільший гнів Л. Санова викликали “ідейні тенденції роману”. Критик категорично висловився проти того, щоб “перед лицем вічності, перед майбутніми поколіннями виставляти нашого співвітчизника” (додамо — співвітчизника брежнєвської формації) морально непорядним, егоїстичним, лицемірним, нещирим, безсердечним. “Автори, безперечно, багато чого досягли у викритті і засудженні свого героя. Але чи замислювалися вони над тим, до яких соціальних узагальнень веде це викриття?” І в стилі судових вироків гіркопам’ятних тридцятих років робить висновок: “Така концепція роману… є абсолютно хибною!”
Проте не стільки брутальний, безапеляційний тон Л. Санова, густо приправлений образливими натяками й політичними звинуваченнями, обурив літературну громадськість, скільки аморальний, а з точки зору юриспруденції просто кримінальний вчинок критика. На замовлення тодішнього керівництва “Радянського письменника” він мав написати закриту рецензію, але ні в якому разі не піддавати публічному шельмуванню первісний варіант твору, якого ніхто не міг прочитати, позаяк він не був опублікований.
Всяк, хто хоча б побіжно був знайомий з існуючою тоді видавничою практикою, прекрасно зрозумів, що відбулося заздалегідь сплановане вбивство роману, який не встиг народитись. А щоб не сталося промаху і “Запізнілий цвіт валінурії” не побачив світу в іншому видавництві, Л. Санов все цю ж закриту рецензію опублікував 1976 року ще й у своїй збірці літературно-критичних нотаток “Чим вимірюється людина?”
Ясна річ, після таких сановських похоронних дзвонів ні про яке видання роману А. Григоренка і О. Кузьменка не могло бути й мови. Ось так був заморожений “Запізнілий цвіт валінурії”. Майже на два десятиріччя заморожений!
Та навіть після найлютіших і найтриваліших зим все-таки приходить весна. Прийшла пора потепління і в нашому житті. З волі партії почалася широка демократизація радянського суспільства, духовна скарбниця народу стала поповнюватися цілою низкою раніше “заморожених” творцями застою талановитих творів.
Хочу вірити, що серед цих творів займе належне місце і “Запізнілий цвіт валінурії”.
Олекса Мусієнко.
ЗМІСТ
ЗАПІЗНІЛИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ. Науково-фантастичний роман
ЗАМОРОЖЕНИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ. Післямова Олекси Мусієнка
