«У наступні дні все вирішиться саме собою» — подумав він. Тоді підхопив мішок з обладунком і рушив до торговельних рядів у пошуках Баш-Булата.
VIII
Яйк виявив у таборі велику наснагу до праці. Дунка це втішило. Він ще й досі побоювався, щоб його новий зброєносець не накивав п'ятами.
— Чи добру ціну дали за кобилку? — запитав хлопчина.
— А як ти знаєш, що я її продав?
— Ви поїхали верхи, а повернулися пішки. Якби її вкрали розбійники, ви б лютували.
— Дали стільки, щоб вистачило на оце.
Дунк витрусив з мішка новий обладунок.
— Якщо хочеш колись стати лицарем, маєш навчитися відрізняти добру зброю від поганої. Ось дивися, це добра робота. Кольчуга — подвійного плетіння, кожне кільце зачеплене за два інші, бачиш? Вона дає ліпший захист, аніж одинарне плетіння. А тепер шолом — бачиш, як майстер Баш заокруглив його зверху? Меч або сокира розрубає плаский верх, а на цьому тільки ковзне.
Дунк опустив глухого шолома на голову.
— Ну як?
— Заборола немає, — відзначив Яйк.
— Є дірки для повітря. Забороло — то слабке місце.
Це він сам щойно почув від Баш-Булата. «Підняв забороло дихнути повітрям — ось тобі й стріла в око. Якби ви знали, скількох лицарів спіткала така доля, то нізащо б не схотіли шолома з заборолом.» Так казав Дункові майстер-зброяр.
— Ані гребеня, ані кити, — чіплявся Яйк далі. — Простий собі горщик.
Дунк підняв шолома з голови.
— Та нехай. Які куми — такі й шоломи. Бачиш, як блищить? Це твоя робота — його налощувати. Знаєш, як обдирати іржу з кольчуги?
— У барилі з піском, — відповів хлопець, — але ж ви не маєте барила. А чи не купили ви часом і шатра, пане?
— За які гроші? Я лише одну кобилу продав.
«Хлопець занадто зухвалий, не на добро. От якби ж повибивати з нього зайву дурість.» Та він і сам розумів, що нічого вибивати не буде. Зухвалість малого припала Дункові до смаку — ще й сам би трохи в нього позичив. «Виходить така штука, що мій зброєносець відразу і сміливіший від мене, і розумніший.»
— Ти добре тут упорався, Яйку, — мовив до нього Дунк. — Вранці підеш зі мною, подивишся на турнірне поле. Купимо коням вівса, а собі свіжого хліба. Може, ще й шматок сиру. Там на одній ятці продають добрий сир.
— То мені доведеться заходити до замку?
— Чом би й ні? Колись і я житиму в замку. Може, встигну-таки вислужити собі місце вище солі, поки живий.
Хлопець нічого не відповів. «Соромиться, мабуть, заходити до панської домівки» — подумав Дунк. — «Та нехай, з часом звикне.» Відтак Дунк повернувся до своєї лицарії: милувався з усіх боків і розмірковував, чи довго її носитиме.
IX
Худий та довгий пан Манфред мав кисле обличчя, а вдягнений був у чорного жупана з ліловою блискавкою дому Дондаріон на грудях. Та Дунк і без герба згадав би його по кудлатій гриві рудаво-золотого волосся.
— Пан Арлан служив вашому вельможному батькові, пане, коли той разом із князем Кароном викурював Короля-Стерв’ятника з Червоних гір, — мовив Дунк до нього, не підводячись з коліна. — Я тоді був малим хлопчиною, але вже служив зброєносцем. При пані Арлані з Грошодубу.
Пан Манфред зморщив лоба.
— Та ні. Не знаю його. І тебе не знаю, хлопче.
Дунк показав йому щит старого.
— Ось його знак, крилатий келих.
— Мій вельможний батько повів у гори вісім сотень лицарів і майже чотири тисячі піхоти. Я не можу пам’ятати все військо ані в обличчя, ані за щитами. Може, ви й билися біч-обіч із нами, але…
Пан Манфред знизав плечима.
Дунк на мить втратив мову. «Старого лицаря поранили на службі вашому батькові. Як ви могли його забути?»
— Але ж мені не дозволять кинути виклик на чесному полі, якщо за мене не ручиться знаний лицар або вельможний пан.
— А мені що до того? — запитав пан Манфред. — Ви марно згаяли мій час, добродію.
Якщо він піде до замку без пана Манфреда, то настане кінець усім його мріям. Дунк зміряв очима лілову блискавку, вигаптувану на чорному штофі жупана пана Манфреда, і мовив: