— Я теж хочу, — сердито докинув Раймун. — Для цього досить…
Але брат різко обірвав його.
— Хто ще готовий захищати вашу справу, пане Дункане?
Дунк безнадійно розвів руками.
— Я більше нікого не знаю. Хіба що пана Манфреда Дондаріона. Та він навіть не бажав ручитися, що я є лицарем. А тим паче не забажає легковажити за мене життям.
Пан Стефон замислився трохи стурбовано.
— Тож ми потребуємо ще п’ятьох добрих вояків. На щастя, друзів я маю набагато більше. Лео Довгий Шпичак, Шторм-Реготун, пан Карон, обидва Ланістери. Пан Ото Бракен… овва, і пан Чорноліс також, хоча світ ще не бачив, щоб Чорноліси з Бракенами билися в бугурті на одному боці. Гаразд, піду побалакаю з деким із них.
— Вони не зрадіють, коли ти їх побудиш, — зауважив молодший брат-зброєносець.
— От і чудово, — вирік пан Стефон. — Розгніваються, то лютіше битимуться. Покладіться на мене, пане Дункане. А ти, брате, якщо я не повернуся до світанку, принесеш мого обладунка, засідлаєш Гніва і вдягнеш йому ладри для бою. Зустрінемося на полі, на іншому кінці від поборників.
Тоді він засміявся.
— Гадаю, цей день усі запам’ятають надовго.
Виходячи з шатра, Стефон мало не променився щастям. Та Раймунові було не до радощів.
— П’ятеро лицарів… — похмуро присвиснув він, коли його старший брат у перших пішов. — Надії плекати — то добре, Дункане, але ж…
— Якщо ваш брат приведе тих лицарів, яких згадував…
— Лео Тирела? Харциза Бракенського? Шторма-Реготуна? — Раймун підвівся з місця. — Він їх усіх знає, то правда, але чи добре вони знають його? Стефон шукає тільки нагоди уславитися, але ж тут ідеться про ваше життя. Пошукайте собі ще людей самі, та й я допоможу. Краще мати на своєму боці забагато бійців, аніж замало.
Раптові кроки назовні привернули Раймунову увагу.
— Хто там? — гукнув він, і тут під запону до шатра проліз хлопчик, а за ним худорлявий добродій у просяклому дощем чорному кобеняку.
— Яйк? — підскочив Дунк на ноги. — Що ти тут робиш?
— Я ваш зброєносець, — мовив малий. — Хтось має допомогти вам узброїтися, пане.
— Чи твій вельможний батько знає, що ти утік з замку?
— Хай боги збавлять, сподіваюся, що ні. — Даерон Таргарієн розстібнув кобеняка і скинув його з тендітних плечей.
— Ви?! Чи ви геть здуріли, що приперлися сюди? — Дунк витяг з піхов ножа. — От узяти б та й пхнути вас просто у живіт!
— Може, й варто було б, — визнав принц Даерон. — Та краще налийте келишок вина. Подивіться лишень на мої руки.
Він простяг одну з них і показав усім, як вона тремтить.
Дунк грізно ступив уперед, суплячись.
— Чхати я хотів на ваші руки. Ви про мене казна-що набрехали!
— Я ж мусив вигадати щось, коли батько завимагали сказати, куди подівся мій братик, — відповів принц і усівся без запрошення, не зважаючи на Дунка з його ножем. — Правду кажучи, я й не знав, що Яйк кудись там зник. На дні кухля його не було, а більше я нікуди не заглядав, отож…
Він сумирно зітхнув.
— Пане, батько хочуть битися на боці обвинників, — устряг до розмови Яйк. — Я прохав їх цього не робити, та вони не послухали. Батько кажуть, що тільки так здатні захистити Аеріонову та Даеронову честь.
— Та не просив я нікого захищати мою честь, — кисло промимрив принц Даерон. — Хай би її хтось собі забрав, та й захищав на здоров’я. Але ж дзуськи! Маємо те, що маємо. І тому, пане Дункане, я прийшов попередити, що від мене особисто вам ніщо не загрожує. Якщо є на світі для мене щось страшніше за коней, то це мечі — вони важкі й до біса гострі. Я спробую шляхетно всидіти на коні першу сутичку, а далі… от якби ви гарненько торохнули мене по боці шолома — гучно, але не занадто сильно. Ну, ви розумієте. Я значно поступаюся братам в усьому, що стосується бійок, танців, роздумів або читання книжок. Але ніхто з них і наполовину так добре не знається на качанні без тями у грязюці, як я.
Дунк витріщався на принцового сина і питав себе, чи не хоче і цей пошити його в дурні.
— Навіщо ви прийшли?
— Аби попередити, що вас чекає, — мовив Даерон. — Батько наказали Королегвардії битися на його боці.
— Королегвардії?! — сахнувся Дунк.
— Ну, тим трьом із неї, які зараз тут. Дякувати богам, дядько Баелор залишили інших чотирьох у Король-Березі при моєму ясновельможному дідові.
Яйк хутко підказав імена.
— Пан Роланд Кракегол, пан Донел з Сутіндолу, пан Вілем Вильд.
— Вони за себе вирішувати не вільні, — пояснив Даерон. — Вони присяглися захищати життя короля та його рідних. А ми ж із братами — драконового роду, дяка богам за таке щастя.