Принц Аеріон зненацька кинувся по свого телепня, та Дунк хвицьнув його ногою у спину, зіпхнувши лицем у грязюку, а тоді вхопив за чобіт і потяг через болото. Поки він дістався помосту, де сиділи князь і панство, Ясний Принц був наче у лайні викачаний. Дунк рвучко підняв його на ноги і струснув, мов кота, брязкаючи обладунком та обкидаючи грязюкою господаря ясенбродського разом із красною дівою.
— Ану кажи!
Аеріон Ясножар виплюнув повного рота землі з травою.
— Я відкликаю звинувачення.
XXII
Після того Дунк не міг згадати, чи він пішов з поля сам, а чи хтось його вивів. Боліло йому усюди: десь гірше, десь легше. «Чи я тепер справжній лицар?» — гадав він до себе. — «Переможець лицарського герцю, абощо?»
Яйк допоміг зняти поножі та ринграфа. Допомагав і Раймун, і навіть Баш-Булат. Дункові надто паморочилося у голові, щоб їх розрізняти. Руки, пальці, голоси. Майстер Баш, здається, бідкався.
— Отакої, весь обладунок побито! — казав він. — Зім’ято, подряпано, порубано. Чого я старався, питається? Кольчугу з нього мало не зрізати треба.
— Раймуне, — запитав Дунк поспіхом, хапаючись за руку друга. — Решта. Що з ними?
Це не могло чекати.
— Чи не загинув хтось?
— Чмелик, — відповів Раймун. — Убитий Донелом із Сутіндолу в першій сутичці. Другого пана Гамфрея тяжко поранено. Решта побита і скривавлена, та нічого такого. Не рахуючи тебе.
— А що вони? Обвинники?
— Пана Вілема Вильда з Королегвардії понесли з поля без тями. Я, здається, зламав братикові кілька ребер. Принаймні, сподіваюся на це.
— А що принц Даерон? — питався далі Дунк. — Чи він живий?
— Щойно пан Робин зсадив його з коня, він ліг і не ворушився. Ну, може, ще ступню зламав. Власний кінь потоптав його, поки гасав полем.
Побитий і запаморочений, Дунк усе ж відчув величезне полегшення.
— Отже, його сон не справдився. Про мертвого дракона. Якщо раптом Аеріон не врізав дуба. Він же не загинув, ні?
— Та ні, — відповів Яйк. — Ви ж його пожаліли. Хіба не пам’ятаєте?
— Мабуть, що так. — Його спогади про бій вже плуталися і ставали дедалі тьмянішими. — Однієї миті здається, ніби я п’яний, а іншої так болить, що хочеться померти.
Його вклали на спину і балакали згори, поки він витріщався у неспокійне сіре небо. Дунк вирішив, що зараз і досі ранок. «Цікаво, скільки ж часу тривав той бій?»
— Боги ласкаві, та ж вістря списа загнало кільця глибоко у м’ясо, — почув він слова Раймуна. — Рана загниється, якщо…
— Напоїть його гарненько та полийте рану киплячою олією, — запропонував хтось. — Так роблять маестри.
— Вином, — почувся голос із металічною луною. — Олія його вб’є, потрібне кипляче вино. Я пришлю маестра Йормвела оглянути пораненого, щойно він упорається з моїм братом.
Над ним стояв високий лицар у чорному обладунку, порубаному і пошкрябаному безліччю ударів. Принц Баелор. Кармазиновий дракон на шоломі втратив голову, обидва крила і мало не весь хвіст.
— Ваша милосте, — мовив Дунк. — Я увесь ваш. Благаю. Я хочу служити вам.
— То служіть. — Чорний лицар поклав руку на Раймунове плече, щоб утриматися на ногах. — Мені потрібні добрі воїни, пане Дункане. Державі…
Він говорив дивно: ледь розбірливо, трохи не мимрив. Може, язика прикусив.
Дунк дуже стомився, ледве не втрачав свідомість.
— Увесь ваш, — пробурмотів він іще раз.
Принц повільно покрутив головою з боку в бік.
— Пане Раймуне… мій шолом, якщо ваша ласка. Забороло… забороло тріснуло, а пальці… пальці якісь дерев’яні.
— Негайно, ваша милосте, — Раймун узявся до принцового шолома обома руками і застогнав з напруги. — Майстре Баш, прошу ласки.
Баш-Булат підтяг ближче ослінчика, з якого сідали на коня.
— Потилицю побито, ваша милосте. Зім’ято ліворуч, забито аж у ринграфа. Добра та сталь, що втримала такий удар.
— Мабуть, це брат булавою гепнув, — глухо вимовив Баелор. — Він дужий.
Принц зіщулився.
— Якось мені… недобре, я…
— Осьдечки. — Баш підняв побитого шолома з голови. — Згляньтеся на нас, боги! О боги, божечки, що ж це діється…
Дунк побачив, як із шолома випало щось червоне та мокре. Хтось нажахано заверещав на весь голос. На тлі тьмяного сірого неба маяв високий принц у чорному обладунку з половиною черепа на плечах. Дунк бачив червону кров, бліду кістку під нею, ще щось: сіро-блакитне, пухке, мовби зіжмакане. Дивне занепокоєння пробігло обличчям Баелора Списолама, неначе хмара сонцем. Він підняв руку і торкнувся голови ззаду двома пальцями, зовсім легенько. А тоді впав.