— Так, Дункан, — відповів він. — Пан Дункан з…
Дунк не мав ані прадавнього імені, ані родовитого дому за плечима; коли його знайшов пан Арлан, він жив у провулках Блошиного Подолу і під’їдався у тамтешніх гидких харчівнях. Ані батька, ані матері він не відав. То що ж відповісти? «Пан Дункан з Блошиного Подолу»? Не надто шляхетне ім’я. Хіба що прозватися паном з Грошодубу. Але раптом хтось запитає, де він — той Грошодуб? Дунк ніколи там не бував, а старий не мав охоти розповідати.
Він зморщив лоба на хвильку, а тоді зметикував:
— Пан Дункан Високий.
На зріст він таки був високий, хто б казав. Та й прізвисько досить гучне, цілком лицарське.
Але малий розважив інакше.
— Не чував я щось про такого лицаря, Дункана Високого.
— Хіба ти знаєш усіх лицарів Семицарства?
Хлопець кинув у відповідь зухвалий погляд.
— Усіх, які чогось варті.
— Я не гірший за інших. І покажу це всім на турнірі. А ти маєш якесь ім’я, злодюжко?
Хлопчик повагався.
— Яйк, — відповів він нарешті.
Дунк сміятися не став. Голова в малого справді скидалася на яйце. Малі хлопчаки бувають жорстокі до інших. Так само, як дорослі.
— Яйку, — відповів він, — мені б слід було відлупцювати тебе до крові та відіслати геть. Але правду кажучи, мені бракує не тільки намету, але й зброєносця. Тож присягнися коритися моїм наказам і лишайся при мені на час турніру. А там побачимо. Якщо виявишся вартий свого харчу, то матимеш одяг на спині та їжу в животі. Хай одяг буде з ряднини, а їжа — солонина і тараня… ну хіба що оленина, коли лісників поруч нема… та голодний і холодний не ходитимеш. До того ж обіцяю не бити тебе марно.
Яйк вдячно посміхнувся.
— Красно дякую, вельможний пане.
— Називай просто «паном», — виправив Дункан. — Я ж не вельможний господар чи князь, а заплотний лицар.
Він спитав себе, чи бачить його згори покійний старий. «Я вчитиму малого лицарської науки так само, як ви, пане, вчили мене. Він хлопець меткий, і одного дня сам зможе стати лицарем.»
Малий таки недосмажив рибу всередині, та й кістки не всі повитягав, але проти твердої солонини то була розкішна учта.
Яйк скоро заснув коло згасаючого вогню. Дунк лежав на спині неподалік, підклавши під голову чималі долоні, й дивився у нічне небо. З турнірного поля, за версту звідти, долітали звуки музики. На небі всюди сяяли зірки — тисячі й тисячі. Одна впала, поки він дивився. Прокреслила яскравий зелений слід на чорному небосхилі, та й згасла.
«Коли падає зірка, вона приносить щастя тому, хто її бачить» — подумав Дунк. — «Інші лицарі у своїх шатрах та наметах бачать самий шовк замість неба. От і дістанеться усе щастя мені самому.»
VI
Вранці він прокинувся від півнячого кукурікання. Яйк нікуди не дівся — спав собі під кунтушем старого лицаря. Початок добрий: хоча б не втік уночі. Дунк тицьнув його носаком у бік, щоб прокидався.
— Піднімайся. Час працювати.
Хлопець швидко підскочив, протираючи очі.
— Допоможи засідлати Бистроніжку, — наказав Дунк.
— А поснідати?
— Є шматок солонини. Отримаєш, як упораєшся.
— Краще вже конятини, — пробурчав Яйк і додав, — пане.
— Роби, що кажу, бо снідатимеш копняками. Неси гребінці, вони у саквах. Так, у отих.
Разом вони добре вичухали гніду кобилку, накинули їй на спину краще сідло пана Арлана і добре затягли попруги. Дунк зазначив про себе, що Яйк працює швидко і спритно, коли вже береться до справи.
— Я надовго, — мовив він до хлопця, сідаючи в сідло. — А ти сиди тут, порайся у таборі. І дивись мені, щоб інші злодюжки не пхали сюди носа.
— Дасте меча, щоб їх відганяти? — запитав Яйк.
Він мав сині очі, помітив Дунк. Дуже темні, волошкові. Чомусь на лисій голові вони здавалися велетенськими.
— Не дам, — відрізав Дунк, — досить з тебе і ножа. Дивися, щоб був на місці, коли я повернуся, чуєш? Якщо обікрадеш мене і втечеш, то я тебе під землею знайду, присягаюся. Вистежу з собаками!
— Ви не маєте собак, — спокійно зауважив Яйк.
— То позичу, — відказав Дунк. — Задля тебе не пошкодую.
Він повернув Бистроніжку в бік луки і рушив баскою ристю, сподіваючись, що погроз буде досить, аби втримати хлопця від злодійства. Не рахуючи одягу на плечах, обладунку в саквах і кобили під сідницями, все земне майно Дунка знаходилося у таборі. «Я дурний, що довірився хлопцеві» — подумав собі Дунк, — «але ж і старий колись довірився мені. То, може, його надіслала Вишня Мати, щоб я міг віддати борг?»
Перетинаючи поле, він почув стукіт сокир від річки, де теслі збивали перегорожі для кінного бою та високий поміст для шляхетних глядачів. Пахолки ставили ще кілька нових шатрів, а прибулі раніше лицарі відсипалися після нічної гулянки або сідали снідати. Дунк унюхав дими багать, пахощі підсмажуваного м’яса.