Дунк вклонився і рушив до дверей.
— Пане Дункане! — покликав його управитель.
Дунк обернувся.
— Чи відомо вам, — запитав управитель, — що переможені на герці мають віддати зброю, обладунок та коня переможцеві, або ж викупити їх назад?
— Відомо.
— Чи маєте ви гроші для викупу?
Ось тепер вуха напевне зачервонілися.
— Викуп не знадобиться, — відповів він, подумки молячись, щоб не наврочити.
«Та й потрібна ж усього одна перемога. Якщо виграю перший двобій, то матиму обладунок і коня переможеного. А тоді зможу спробувати щастя ще раз.»
Він повільно зійшов сходами, мимоволі відтягуючи наступну справу. А надворі вхопив за комір першого ж хлопчика зі стайні.
— Маю справу до конюшого пана ясенбродського.
— То я вам його знайду.
Всередині стаєнь було прохолодно і темно. Баский сірий огир у одній загороді вишкірив на Дунка зуби, а Бистроніжка тихенько пирхнула і тицьнулася носом йому в долоню.
— Гарна дівчинко моя, — пробурмотів він до неї.
Старий завжди казав, що лицареві не слід припадати до своїх коней душею, бо ж під ним вони помиратимуть без числа. Але сам не надто тримався власної поради. Дунк згадав, як старий, бувало, віддавав останній мідяк за яблучко для старого Каштана, за торбу вівса для Бистроніжки або Грома. На кобилці їздив сам пан Арлан. Вона пронесла його на собі невтомно тисячі верст, через усе Семицарство. Дунк почувався так, наче зраджує старого друга, але що мав робити? За старого Каштана багато срібла не вторгуєш, а Грім має нести його у бій.
Конюший з’явився не одразу. Поки Дунк чекав, з мурів засурмили, у дворі почулися голоси. З цікавості він повів Бистроніжку до дверей стайні, аби побачити, що там діється. До брами саме в’їжджав великий загін лицарів та кінних стрільців — загалом щонайменше сотня. Деякі мали під собою найкращих коней, яких Дунк бачив за життя. Мабуть, приїхав якийсь вельможний князь. Дунк ухопив за руку стайниченка, що пробігав мимо.
— Чий то почет?
Хлопчак зиркнув на нього, мов на дурника.
— Чи ви корогви не бачите?
А тоді вивернувся і втік.
Корогви… Повернувши голову, Дунк побачив, як порив вітру роздув чорне шовкове полотно на високому держалні. На прапорі розправив крила та дихнув кривавим вогнем лютий триголовий дракон дому Таргарієн. За хорунжого правив ставний лицар у білому лускатому обладунку, викладеному золотом, і білосніжному корзні, що струменіло з плечей. Окрім нього, ще двоє вершників були узброєні та вдягнені у біле з голови до ніг. «Ой леле, це ж лицарі Королегвардії під королівським прапором!» Не диво, що назустріч їм із дверей великої замкової кам’яниці вибіг сам господар Ясенброду разом із синами, а слідом і красна діва — невеличке дівчисько з солом’яним волоссям та круглим рожевим личком. «Та ну» — подумав Дунк, — «не така вона вже й красна. Де їй рівнятися з дорнійською лялькаркою.»
— Гей, хлопе, кидай ту шкапу і подбай про мого коня!
Перед стайнею зіскочив долу один з вершників. «Це ж він до мене» — раптом усвідомив Дунк.
— Я не служу при стайні, мосьпане.
— Чого? Кебети бракує?
Панич мав на собі чорного кунтуша з облямівкою кармазинового єдвабу, а під ним сяяв червінню та золотом яскравий, мов вогонь, жупан. Тонкий та стрункий, наче клинок, панич на вид був одного віку з Дунком, хоча зростом значно поступався. Кучері сріблясто-золотого волосся розсипалися навколо обличчя — бундючного та погордливого, мовби різьбленого з каменю. Високе чоло, гострі вилиці, прямий ніс, бліда гладка шкіра без найменшої вади. Очі були темно-волошкові.
— Якщо не здатен упоратися з конем, то принеси вина та приведи дівку.
— Я… не служник, перепрошую пана. Маю честь бути лицарем.
— Сумні часи, жалюгідні лицарі, — пирхнув принцик, але тут до нього підскочив один з хлопчаків при стайні. Він обернувся віддати повід гарної гнідої кобили і забув про Дунка за одну мить.
З полегшенням Дунк відступив углиб стайні, аби дочекатися конюшого, бо почувався непевно навіть коло шатрів вельможних панів, не те що балакаючи з принцами. А молодик-красунчик був принцом — Дунк не мав про те жодних сумнівів. У Таргарієнах текла кров загиблої Валірії, що лежала далеко за морями. Їхнє сріблясто-золоте волосся та волошкові очі вирізняли їх серед людей нижчого роду. Дунк вирішив, що для кронпринца Баелора той замолодий. Мабуть, це один із його синів: Валар, якого кликали «молодший кронпринц», щоб відрізнити від батька, або ж Матарис, «ще молодший кронпринц», як колись назвав його блазень старого князя Лебедина. Були ще й інші принци — брати у перших Валарові та Матарисові. Ласкавий король Даерон мав чотирьох дорослих синів, і троє з них уже мали власних. За часів його батька рід драконовладців мало не вимер, але тепер у народі казали, що Даерон II та його сини убезпечили спадкоємність престолу на всі часи.