– Ну, Прісько, за моєю командою… – Роза нарешті розвернула «Мавку» в потрібне положення. Краєм ока вона глянула на дані від навігатора. Богдан так само перебував у робочому сні… але показники його стану були незвичайними. Штінт не подавав тривожних сигналів, мабуть, відхилення не виходили за межі норми.
– Давай!
І Пріська натиснула кнопку аварійного скидання.
На екранах, які передавали візуальну інформацію, спалахнуло біле полум’я, ізолінії дискрету зазміїлися, відображаючи турбуленції гіперпростору. На «Мавці» блимнуло освітлення та змінилося на тьмяно-червоне. Штінт доповів:
– Раптове падіння рівня енергії. Реактор у холостому режимі. Йде відновлення рівня плазми. Час до стабілізації – п’ятнадцять хвилин.
Козликів винесло у звичайний космос. Роза вже вкотре вилаялася.
– Мавко, координати! Чому досі нема?!
Штінт слухняно видав координати дискретної зони, в якій вони опинилися після переходу з Акермана. І Роза виматюкалася знову.
– Ботбей, курво! Снігуріанський кордон… чому саме ця дупа?! За що?!
Микола Смажений відгукнувся:
– А я не здивований… перевалочний пункт же. Дуже зручне місце, навіть якщо не зважати на те, що тут Снігуріанський кордон. Мені ці координати знайомі – якось бували тут по роботі. Якщо кому що треба куди провезти незаконно чи непомітно – миліша справа. З одного боку – цілком законний порт Конгресу, з іншого – місцевим ні до чого нема діла, їм аби гроші капали. Місцинка на кшталт Кафи, тільки зі своєю специфікою.
– Нас тут рознесуть на молекули, – похмуро мовила Роза. – І я таки цю місцинку знаю. І її специфіку також. Республіку тут ненавидять, а запорогів – і поготів. А нас лише два кораблі зі слабкою зброєю.
– Ти надто демонізуєш цю місцинку, – гигикнув Микола. – Не так вже тут і страшно. Та й не те щоб ненавидять… не люблять – от це правда.
– Оптиміст ти, – пробурмотіла пілот. І засумувала, міркуючи, що ж далі робити.
– Не панікуй, Розо, – розсудливо мовив Олекса, який досі мовчав. – Ми, по-перше, поки що в гіпері. По-друге, Богдан поки що в гіпері. І не виходить. А мозкова активність максимальна.
Роза уважніше придивилася до даних від навігатора і знову вилаялася:
– Єдрить твою наліво!!!
Олекса їй зауважив:
– Матюкатися в гіпері – погана прикмета. Ти сама це Прісциллі сто разів казала.
Пілот застогнала:
– Та мені вже самій рота з милом вимити хочеться… таки я норму з лайки на рік уперед закрила. Але, блін, Олексо, адже нам для повного щастя не вистачало лише от такого от бл… тьху, тьху.
Данило, коли побачив, як «Мавку» затягує в дискретну зону в глибокий гіпер, на мить перелякався: «Як же так…». Але переляк швидко пройшов, коли Маня заклала крутий віраж і погнала до тої точки, де «Мавка» і «Хабіба» марно боролися (або робили вигляд, що борються) із турбуленцією простору.
– Чи встигнемо? – лише й спитав Вовк, увімкнувши гіперкомпенсатори. За «Перцем» прилаштувалися всі, хто був поряд – і свої, й чужі. Ще б пак, гіперкомпенсатори гасили коливання простору, і біля «Перця» виникла спокійна ділянка. Крім «Перця», з учасників гри гіперкомпенсатори були лише у «Тантри нах…» та «Сонячної Королеви». Біля них також зграйками збилися всі інші. Вже було не до астерболу, на полі б утриматися.
– Повинні, – Маня тримала курс на «Мавку» і «Хабібу», які повільно провалювалися в гіпер біля дискретної зони. Ззовні все виглядало так, немовби вони випадково потрапили під дію гіпершейкера і не можуть впоратися з цим. – Данило, давай, пірнай. Це добре, що ти тут. Учепися за Бодю, і як завгодно, але тримай із ним контакт.
– Мені не обов’язково, я й так побачу, куди вони пірнуть… – Данило натиснув кнопку подання «коктейлю» і лиш тоді згадав, що не виставив свою дозу. Хтозна, яку дозу зазвичай приймає Богдан – у кожного це було індивідуально.
Доза виявилася великою. Мабуть, навчений так компенсував недостачу сприйняття чи просто проводив у гіпері більше часу, ніж Данило.
Занурюючись у глибокий гіпер, Данило вже не бачив і не чув нічого, що відбувалося у зовнішньому світі.
Для нього існував лише «виворіт», де далеко попереду миготіла тьмяна зеленкувата зірочка, до якої тягнувся тонкий, ледь помітний слід. А довкола все божеволіло, і в Данила виникло відчуття, ніби його засмоктує у велетенський злив. Він учепивсь за ниточку сліду і віддався рухові. Хай засмокчує, головне – утримати слід.
Утримав. Але коли він потрапив у дискретну зону, куди вийшли «Мавка» з «Хабібою», там уже нікого не було. Лише затихаючі порушення «вивороту» свідчили про те, що зовсім недавно тут хтось вмикав гіпершейкер. Тепер би дослідити верхній гіпер…