І як тільки Данило про це подумав, як у дискрет вивалилися два навігатори – вже знайома зеленкувата зірочка-Богдан і велика жовтогаряча медуза. Медуза своїми мацаками обплела зірочку, але та у відповідь випускала гострі, жалючі промінці, примушуючи медузу послабляти хватку.
Бій навігаторів у гіпері – цілком божевільна справа і дуже ризикована. Досі Данилові доводилося лише один раз вступати в протистояння із іншим навігатором, і спогади про це були не з приємних. Але він був природним, сильним. Як же тоді Богданові, навченому, вступити в такий двобій з більш досвідченим супротивником? Данило рвонув на допомогу, схопив зеленкувату зірочку та врізався між нею та медузою, поклавши зірочку «в кишеню». Відчуття з’єднання, як і раніше, виявилося різким, болючим та неприємним, але загострювати на цьому увагу не було часу. Він атакував медузу, примушуючи відступити, і жорстко викинув з гіпера копняками в звичайний космос, наостаннє пригостивши особливо потужним ментальним імпульсом. Після чого могутнім зусиллям волі виринув сам у верхній гіпер, де випустив Богдана. Той майже одразу зник – мабуть, скінчилася дія «коктейлю». Данило ж залишився теліпатися на «вивороті», борсаючись та намагаючись випірнути. Вдалося то не одразу.
Щойно він покинув «виворіт», як відчув ін’єкції нейтралізатора. Одразу відпустило. Він розплющив очі, покліпав. Перед ним був внутрішній екран шолому, чужого шолому, і Данило витратив кілька секунд на те, щоб розібратися, як його деактивувати.
Візор шолому поїхав угору, в очі вдарило яскраве світло рубки «Перця». Данило зажмурився, а коли розкрив очі, побачив Маню.
– Ти як? Що там за дурня коїлася? Ти бився? – із занепокоєнням спитала вона. Данило втомлено прикрив повіки замість кивка. Просипів (як завжди, після «коктейлю» горлянку дерло):
– Богдан – маніячина. Такі дози жерти… Зовсім без башти.
Маня засміялася:
– Усі ми такі. Гаразд, ти нас протяг куди треба, було круто, такого я ще не бачила, щоб отако винюхати слід…
– Місце незнайоме… Я тут раніше не бував. Що це?
Замість Мані відповів Харитон?
– Дупа Фронтиру, одна з багатьох. Ботбей. Стрьомна місцина. Рай контрабандистів та іншої шушери.
Данило втомлено відкинувся у кріслі, відчуваючи, що зараз нейтралізатор його вирубає:
– Сподіваюся, найближчим часом я вам не знадоблюся.
І заснув.
Маня розстібнула на ньому фіксатори, а тут і лікарка підбігла – на «Перці» цю посаду займала Леля Довбиш, дипломована медсестра, яка за рівнем освіти була вже цілком справжній медик, лише сертифікату не мала. Втім, запорогів ці тонкощі не хвилювали, аби людина в справі своїй тямила.
Леля повільно провела вздовж розслабленого тіла меданалізатором:
– Начебто все в порядку. Хай спить, у медвідсік не треба нести. Казала я Боді, що такі дози шкідливо приймати…
Вона відкрила панель налаштувань ложементу і, побігавши пальчиками по сенсорам, налаштувала подання «коктейлю» на стандартну дозу. А потім заблокувала можливість вносити зміни. Тепер Богдан не зміг би сам поміняти це налаштування – у подібних питаннях пріоритет був у судового лікаря. Маня, яка спостерігала за цим, сказала:
– Таки допалася нарешті. Бодька тебе за це живцем зжере.
– Ну-ну, хай спробує. Подивимося ще, хто кого без солі з’їсть, – Леля закрила панель, вимкнула меданалізатор та пішла.
Харитон посміхнувся, ввімкнув зв’язок із іншими, хто встиг за ним стрибнути в дискрет та зчепитися:
– Мар’яшо, Явдохо, як у вас?
– Слава всім вищим силам, нормально, – відгукнулася Явдоха.
– Аналогічно, – коротко відповіла Мар’яна. – Отже, Ботбей… якби моя воля – ноги б моєї тут ніколи б не було.
6. Локальний простір Ботбея
«Мавка» з «Хабібою» випали у верхній гіпер трохи пізніше, ніж «козлики» вискочили в нормальний космос. І поки двигун «Мавки» був розряджений, вона безпорадно залишалася висіти в дискреті.
Роза придушила бажання тріснути кулаком по пульту, замість цього прошипіла під ніс кілька дуже яскравих виразів на космоідіші.
– Ой дідько… – донісся слабкий голос з боку навігаторського ложемента. Роза і Петро розвернулися до нього, адже їхні місця знаходилися якраз по обидва боки від навігатора. Шолом розкрився, Богдан, важко дихаючи, крутився в ложементі, намагаючись скинути фіксатори, поки Роза не натиснула потрібну кнопку.
– Що там відбувалося? – спитала вона.
Богдан остаточно позбувся шолому, пригладив розкуйовдженого чуба, розтягнувся в кріслі, розслабляючись під дією нейтралізатора:
– А що, не ясно було? Вас мало неслабо трясти… Я цього козла блокувати намагався. Данило мене здалеку вичепив, я відчував – він уже близько. А цей прагнув із дискрету вискочити, вже не знаю, чи то в нормал-спейс, чи то в іншу зону, я не зрозумів. Сильний, заразо. Природник, мабуть.