– Ем… ти що, хочеш сказати, що вліз у ментальний двобій з природником? – недовірливо спитала Роза, вигнувши брову. Як пілот із великим стажем, вона неодноразово була свідком подібних двобоїв, але на її пам’яті навчені не ризикували вступати в них із природними.
– Ну так, а що ж було робити? – Богдан заплющив очі. – Він природником не виглядав. Це… ну, коротше, не переплутаєш. Звичайно. Але цей… Я лише й міг, що відбиватися, думав його утримати, а то він мене хапнув. Добре, що зав’язався, захотів мене розмазати. Інакше б злиняв, суко, я б його і не вистежив… Данило йому добряче вломив. Так, я відрубаюся.
І Богдан відключився. Тут же явився Олекса з меданалізатором, мовчки оглянув, кивнув:
– Порядок. Хай тут буде.
І пішов. А Мавка доповіла:
– Мем, вхідний сигнал, код 20-40.
– Ніяк, Харитон. Ну давай.
На екрані з’явився Харитон власною персоною:
– Ну, доповідайте, герої.
Роза коротко виклала все, що сталося з моменту падіння «Мавки» з «Хабібою» в дискретну зону. В тому числі передала слова Богдана про навігатора козликів. Вовк замислено покрутив вуса:
– Альфабетанська силова броня… міцно законопачений сервер… гіпершейкер великої потужності, плюс дивний навігатор. Щось нам наші рідні шпигуни не все сказали.
Роза невесело розсміялася:
– А ти сумнівавсь? Ну прямо як мала дитина.
– В тебе свої міркування є?
– Та які тут міркування, ти шо. Моя справа – джойстики крутити… це ти свого часу в розвідці служив. Тобі й міркувати.
Харитон знову взявся крутити вус:
– Я в армійській розвідці був, то інше… а тут брудні ігри якісь. Добре. Наше діло – козлів упіймати та крадене забрати. Якщо я правильно зрозумів, Данило їхнього навігатора відлупцював добряче, а ти, Розо, їм дупу дюзами припалила. Так що у найближчі двійко годин вони нікуди не подінуться.
Влізла Пріська:
– Вовку, в натурі, не те що двійко годин – добу. Тьоть Роза їм у самий жопс напалила, я весь «термос» на бдищ злила.
Вовк не повірив:
– Увесь? А ти ризикова.
Пріська самовдоволено гмикнула та щезла з екрана. Харитон зітхнув:
– Ну раз так, значить, подітися їм нікуди, на Ботбей підуть… а може, саме сюди вони і збиралися. Саїде, тобі завдання: зараз вийдеш у нормал-спейс, удаси з себе торгаша та попросиш посадку на Ботбей. Обдивишся, що до чого, й доповіси.
Саїд скривився. Ще б пак – не так давно у подібній справі, де він прикидався усамським торговцем, йому випалили око та попсували шкуру. Але треба було визнати, що Вовк правий: на Ботбеї не дуже люблять республіканців та запорогів, так що ані Вовкові, ані Розі, ані Явдосі, ані Мар’яні туди потикатися одразу, без розвідки, ніяк не можна. Їхні кораблі мали республіканську приписку, і лише в «Хабіби» так і залишалася приписка до порту Кафи, де Саїд свого часу «Хабібу» й купив. Добре хоч усамця вдавати не треба – серед кількох ідентикарток Саїда був кафський «паспорт». Трохи прострочений, правда, але в таких місцях на це ніхто не звертає уваги.
Пригода в Чорній Дірі навчила його завбачливості, і тепер у трюмі «Хабіби» лежав сякий-такий товар, котрий цілком годився, щоб пред’явити його на доказ своєї торговельно-контрабандистської діяльності. Правда, Саїд не дуже й пам’ятав, що саме там лежало.
– Салмане, а йди-но перевір, що там у нас у трюмі валяється, – наказав він, а сам, зітхнувши, вийняв із шухляди під пультом потрібну ідентикартку, додав до неї анонімну універсалку з двома тисячами галактів на рахунку. Поклав у кишеню, відколов з рукава значок Братства Запорогів, відліпив від правого борта куртки командирський шеврон і зняв із шиї ланцюжок із жетоном, сховав усе в шухляду. Лейла, спостерігаючи за ним, мовила:
– Сам підеш чи разом?
Саїд завагався. Тягти Лейлу в таке погане місце не хотілося. Вона, звісно, була б чудовою силовою підтримкою, але… він чув, що на Ботбеї мораль дуже… своєрідна. В тому числі й стосовно жінок. Наприклад, тут було цілковито нормальним спробувати облапати жінку, яка тобі сподобалася. Причому, звісно, жінка в свою чергу має повне право дати в рило нахабі чи вліпити зі станера, але Саїд мав побоювання, що якщо таке станеться з Лейлою, вона не обмежиться станером, а рознесе половину Ботбейського порту.
– Салмана та Ахмеда візьму. Ти залишишся за командира. Я там довго не збираюся вештатися, з’ясуємо, чи не чалилися там наші козлики, та одразу на «Хабібу»…
Лейла похитала головою. Мабуть, не дуже вірила в можливість швидко і без проблем провести розвідку. Тут якраз повернувся Салман: