– А то вже справа ваша. Мені головне – щоб відсоток з оборудки сплатили. Втім, це вже не твоя турбота, в нас продавець податок платить. А якщо з Мігелем не домовитесь – підійдеш, я тобі знайду деревину. Адже бакшиш відробити треба, інакше фарту не буде.
Так і опинився Саїд за столиком у загородці павільйону, призначеній для обговорення угод. До столика підкотив робот-офіціант, але ні Мігель, ні Саїд нічого брати не стали. Салман та Ахмед, старанно вдаючи охоронців, стирчали праворуч і ліворуч за спиною Саїда, чим явно нервували Мігеля.
– Ну? – втупився на нього Саїд. Мігель зам’явсь, нервово подивився у бік реєстраторської стійки, але там вже товклися інші відвідувачі біржи. Мігель перевів погляд на похмурих Салмана та Ахмеда.
– Е-е…
– Мені сказали, в тебе хороший товар. То показуй, – Саїд зазначив про себе, що його тренування «зроби страшне обличчя» дарма не минули. Можливо, ефект важкого погляду та похмурої пики досягався за допомогою кібер-ока та залишкового післяопікового паралічу лицьових м’язів (Олекса сказав, що доведеться дві нервові гілочки імплантувати, але це не в похідних умовах). Як би там не було, але працювало.
Мігель зітхнув, поліз за пазуху та вийняв маленьку коробочку, розміром з пів-долоні:
– Зразки каменів. У мене їх із собою по п’ятдесят штук, різного розміру, від трьох каратів до шести, але всі іризують. І блискавкові також, – говорив він на астролаті15, й Саїд машинально перейшов на цю мову.
– Природні камені? – Саїд знав, що 90 відсотків дорогоцінного каміння на ринку – штучно вирощені, тому відносно дешеві, а от справжні, природні камені – дорога рідкість. От би ще вміти їх розрізняти… штучні камені, хоч за складом були ідентичні натуральним, якось хитро маркувалися виробником. Якщо, звичайно, виробник був чесним та цінував ліцензію. Існували й нелегальні фабрики, які намагалися додавати в каміння «випадкові» домішки та робити вади, щоб їхні камені могли видатися справжніми. Але все ж професійні ювеліри якось відрізняли.
Мігель переконливо закивав:
– Аякже. Знаєш, є в Снігуріані планетка… Громовуха називається… страшенно висока активність літосферних плит, вулканізм, грозова активність, таке інше. Так от там цього добра просто до чорта, хоч сракою їси, і це не для красномовства, бо більше там їсти нічого нема, – він захихотів. – Словом, тамтешні лишень із камінчиків і живуть. Вони їх на вагу на їдло та медикаменти вимінюють. Вигідне діло, тільки дуже ризиковане, бо там їдло – то валюта, та й корабель можуть спробувати віджати.
– То ти так корабель і втратив? – поцікавився Саїд без усякого співчуття. Мігель йому не подобався.
Той спохмурнів:
– Та ні, на Громовусі відбитися – раз плюнути, звісно, якщо ти не повний лузер. Станери вирішують питання. Я ще чесний, дехто, між іншим, просто прилітає, оголошує бартер і гасить місцевих станерами, відбирає камінчики та й линяє. А я їм чесно залишив їдла та ліків на відповідну вагу. І не лайна, а нормальних протеїнових концентратів та універсальних антибіотиків. Корабель я потім роздовбав… то вже інша історія. То що, ти камінчики будеш брати?
Мігель розкрив коробочку. На чорній м’якій підкладці лежали гладенькі, але необроблені камінці розміром з вишню кожен – один синій, один червоний, один чорний, і всі мінливо переливалися.
– Ну, сертифікат я навіть питати не буду, – протягнув Саїд, задумливо дивлячись на камінці. Якщо камені й справді натуральні, то після перепродажу на тій же Кафі можна буде мати подвійний зиск. Якщо не більше. Навіть за вирахуванням усіх супутніх витрат. А якщо камені фальшиві… він втратить тисячу галактів. Тисяча галактів – це не дуже великі гроші, але й не малі.
Він узяв чорний камінець, роздивився, поклав назад:
– Пропозиція гарна. Але я камінці лише з жінкою купую, вона в них тямить.
Мігель сховав коробочку:
– Так у чому ж справа? Приводь жінку, хай дивиться.
Саїд підманив Салмана:
– Зганяй за Лейлою.
Той кивнув та щез. Саїд тихцем видохнув: Салман не дурник, зметикував, що до чого. Саїд ладен був прозакладати своє кібер-око, що Салман докладно про все доповість Харитону, і крім Лейли приведе ще когось на підтримку.
– Ну, півгодини чекаємо, а ти б камінці би приніс усі, якщо годящі – то ми б вибрали.
Смаглявий зітхнув та озирнувся:
– Еге ж, я їх принесу, а твої здоровила так відберуть. Принаймні спробують точно.
Саїдові навіть обурення вдавати не довелося – так його образила підозра в нечесності:
– Ти що верзеш? Чого ображаєш?
– А то я не чув про Кафу та ваші манери, – буркнув Мігель, недвозначно торкнувшись бластера, що висів в нього на перев’язі. – У вас там кого обвести чи що відібрати – люба справа. І за гріх не ставлять.