8. Дипломатія
Потрібне місце знайшли досить швидко – програма-жучок, яку Семен підсадив на «Леопард» ще на Акермані, працювала вправно. За фактом це був код, який змушував корабельні системи кожні двадцять секунд подавати сигнал «все гаразд» не лише на консоль керування в рубці, а й на антени зв’язку. Впіймати сигнал можна було або в гіпері, або в нормальному космосі на невеликій відстані. Можна було б примусити, звісно, надсилати такий код і через ансібль, але це тягло б занадто енергії, команда б швидко помітила.
Щоб упіймати сигнал, звісно, довелося підійти максимально близько до планети з боку Великої Плями, і добре, що ботбейські спостерігачі не встигли їх засікти.
– Є сигнал! – відрапортував Семен. – Яким би навороченим у них не був штінт, а нашого жучка він не впіймав!
– Це добре. Отже, отут вони… – Вовк позначив точку, з якої йшов сигнал, на знімку планети.
Планета Ботбей, розміром у 0,5 планетарного стандарту16, тераформована від нуля, не мала океанів. Її поверхня була вкрита безліччю круглих (на місці колишніх ударних метеоритних кратерів) та вузьких, видовжених (на місці розламів та тріщин) озер. Оскільки ось обертання планети була горизонтальною та співпадала з площиною її орбіти, а швидкість обігу навколо зірки дорівнювала чотирьом стандартним місяцям, то клімат був теплий, рівномірний і дуже вологий – адже вода не накопичувалася сезонно на полюсах у вигляді льоду, а вільно переміщалася в атмосфері, й тому дощі та тумани тут були частим явищем. Для деяких видів сільського господарства просто чудовий клімат. Тому на Ботбеї, крім єдиного міста-порту, яке жило за рахунок торгівлі та контрабанди, було багато фермерських поселень, що торгували з портом їжею (здебільшого рисом, ставковою рибою та овочами). Фермери не мали своїх кораблів, і в космічній торгівлі могли брати участь лише опосередковано. Зрозуміло, що їх це не дуже влаштовувало, так що, коли раптом з’являлися якісь порушники, що не бажали платити портовий збір та податок на угоду, фермери, чи, як їх презирливо називали мешканці Ботбейського порту, «селюки», прагнули мати з цього якомога більше зиску. Зиск міг бути різним… якщо в порушників були годящий товар і великі шанси звалити до того, як на них впаде лють обдуреного «уряду», то фермери торгували з ними. Якщо ж ні – то «селюки» першими ж і в’язали порушників, здаючи їх у порт за оголошену винагороду.
Харитон мав серйозні побоювання, що екіпаж «Леопарда» може спіткати саме така доля – адже в козликів не було товару, та й кораблик невеликий… Тому треба було поспішати. Добре хоч ті сіли на Великій Плямі – величезній заболоченій та зарослій манграми території, де було мало фермерських поселень.
– Отже, так. В десанті – Явдоха та Мар’яна зі своїми силовими. Вам надаю Влада, Теклу та Тодося. На місці командує Мар’яна. Скидаємо вас де треба… часу буде обмаль. Коротше – живцем брати сволоту, корабель їхній теж треба б прихопити. Фіг їх зна, де вони крадене ховають.
– Чи зуміємо – дюжиною? – засумнівалася Явдоха Миша. – А ну як налетять тутешні…
– Вже ж зумійте, – жорстко сказав Харитон. – Розо, слухай космоефір. Твоє завдання – всі сигнали далекого зв’язку, маяки, таке інше. І хай Бодя, як лишень прокинеться, зайде у верхній гіпер та спостерігає. Данило теж. Спеціально не будити, але як тільки – так до роботи… є в мене підозри, що в них тут призначено перевалочний пункт. Готовність – десять хвилин. Давайте.
Пхикаючи під ніс, Явдоха на своєму кораблі вибралася з пілотського ложемента і попрямувала в десантний відсік – вдягатися у броню та пакуватися в десантну капсулу. Василь Мовчун, нічого не питаючи, пішов за нею. Так само мовчки за ними пішов і Дарко, новенький у їхній команді, колишній космодесантник. Славко, важкий піхотинець, перезирнувсь із Лайзою, в минулому – республіканською спецпризначенкою:
– Здається, у Вовка процесор погорів, не інакше. На що він взагалі розраховує?
– Не знаю, Славко. Не знаю… ходімо броню напинати, а то Харитон нам голови повідкручує, якщо хронометраж порушимо, а Миша ноги відірве та в дупи нам позасовує…
На «Кальї» Мар’яна та її команда сприйняли наказ набагато спокійніше – не вперше під командуванням Харитона ходили. Вдягаючись у броню, Мар’яна лише сказала:
– Ну, одне те вже добре, що в них тут ніякої ПКО17 нема. А то як пригадаю Альтаїрську операцію… Десант над болотами і щільний вогонь ПКО – гидотніше не придумаєш, – вона здригнулася. Семен розкрив клапан одноразової десантної капсули та допоміг їй туди залізти. Зачиняючи, відповів: