– Отож. Всі про це знають. На цьому корпорація й тримається. Так що вони, звісно, дірки конопатять… але тим старанніше всілякі нехороші людці намагаються ці дірки організувати. І якщо не виходить це зробити з боку «асурів», то заходять з боку їх клієнтів. Витекло десь на цій ділянці. Наші організовували замовлення і роботу над ним через мережу підставних осіб та посередників. Певен, що більшість з них зеленого поняття не мало про кінцеві пункти в обидва боки. Крім тих, хто брав участь у їх розробках. Пам’ятаєш, Лео казав, що якісь вітчизняні високолобі безпосередньо з «асурами» працювали? В цих чортових геніїв голови в плані секретності діряві, як не знаю що. І якщо вони там якісь відкриття зробили… не може бути такого, щоб ніхто з них не похвалився, хоча б і анонімно. Я свою кібер-руку ладний закласти, що цей учений роздовбака, через котрого пролилося, був цілковито впевнений, що він круто законспірувався… але кому треба – ті все зрозуміли.
Роза надіслала сумний смайл:
– Плин твоїх думок я розумію. Думаю, люди Сандро Водолія вже в курсі, через кого протекло. Тому-то нас і винайняли, адже якби витекло від «асурів», то цим займалися б люди корпорації. Кажуть, у них надто своєрідні, але дуже дієві методи… Але тоді виходить, що витік упіймати міг будь-хто з тих, у кого є достатньо коштів та можливостей. Якщо я правильно зрозуміла, що саме «асури» разом із нашими високолобими робили – то в цих розробках можуть бути зацікавлені дуже різні і дуже круті хлопці. Я б навіть припустила… альфабетанців, наприклад. Або тяньгойців. Багатоходівки – то їхній фірмовий стиль.
– Еге ж. Якби замовниками були усами, то вони б діяли грубіше, тут ти права. Не стали б посередників наймати, чи найняли б, але когось для себе більш звичного, типу тих же Ісмаїлових братів. Коли справа доходить до грошви, усами стають такі скупі, наче їм з-під дупи останнє витягати доводиться. Так що це не вони. А от хто… навіть гадати не хочу. От тому нам треба встигнути захопити козлів раніше, ніж сюди припруться їхні замовники.
– А погодься – буде дуже красиво, якщо припруться усами? – Роза знов передала смайл, цього разу – із хитрою усмішкою. – Адже є люди, що обожнюють усіляких ідіотів розігрувати в темну.
– Воно так. Втім, нам же ж нема різниці, кому дупу надирати…
– Це точно. Питання лише в проблемності цього процесу – я маю на увазі, надирання дупи. Все, відбій приватного зв’язку.
Роза вимкнулася від привату, і Харитон прибрав купол.
З двох годин фори вже минуло двадцять хвилин.
9. Десант
Велика Пляма виявилася не такою вже й поганою місциною, як можна було подумати. Принаймні славнозвісні тутешні болота були всього лише мілкими, хай і смердючими, але все ж калюжами.
– І це вони називають болотами? – глузливо пробурмотів у шоломофон Тарас, уродженець Щека, де болота були звичною та невід’ємною частиною тамтешніх ландшафтів.
– Я тобі більше скажу – вони ось це називають джунглями, – відповіла йому Явдоха, яка влаштувалася на широких Василевих плечах.
З її точки зору невисокі мангрові зарості Великої Плями взагалі джунглями назвати було не можна. На Хориві джунглі вкривали всю планету, і літаючі острови також. Тамтешні джунглі являли собою дике сплетіння дерев, ліан, двохметрової трави та папороті гігантських розмірів. Хорив був унікальним планетоїдом: супутник Славутича, планети-гіганта, близької до зірки, він мав температуру поверхні, придатну для нормального існування людей – завдяки тому, що більшу частину часу його затіняв Славутич (адже цей гігант і його супутники Кий, Щек, Хорив та Либідь знаходилися надто близько до Ярили, на передньому кордоні «поясу життя», і якби Хорив був звичайною планетою земного типу, там було б надто спекотно). Однак при цьому його кора містила велику кількість анобтаніума – мінерала, характерного скоріше для об’єктів поясу Койпера. Анобтаніума ж там було так багато, що в гірських районах Хорива навіть були літаючі скелі. А на всій планеті з гравітаційними та магнітними полями коїлася така неймовірна плутанина, що процес тераформування пішов якось дивно, породивши джунглі з дуже цікавими мутаціями. Та й люди там теж змінилися, дали початок новій субрасі – «напівросликам» не більше метра тридцяти сантиметрів на зріст.
– Правду кажучи, місцинка дійсно неприємна, – зазначив Влад. – Не хотілося б тут здохнути. З могили в цьому болоті хрін потім виберешся.
– Все так серйозно? – трохи стурбовано спитав Дарко – він був новеньким і ще не звик до замогильного гумору Влада (завдяки якому той і отримав своє прізвисько – Вампір).