Виринаючи з води, ягнятко намагалося плисти, проте віти заважали йому, і малятко втрачало останні сили. Не встигало воно жалібно бекнути, як наступний оберт дерева знову стягував його під воду. Це не минуло й Бурана. Пес опинився під водою, а коли знову виринув на поверхню, в зубах у нього було ягня. Собака виконав під водою справжню водолазну роботу і з третім потерпілим щасливо доплив до берега. Тут на нього чекали чабани, що схвильовано спостерігали це надзвичайно зворушливе видовище. Сидорович обняв собаку за шию і, певно, розцілував би його, якби інші два чабани не послали Бурана врятувати й четверте ягнятко. Буран не примусив себе просити, вирвався з обіймів старшого чабана, уникнувши таким чином дальших пестощів, і помчав уздовж берега наздогін четвертому потопаючому.
Ягнятко вже ледве трималося на воді і, перш ніж Буран устиг доплисти до нього, зникло в каламутному потоці. Рятівник якусь мить нерішуче плавав навколо, потім і сам занурився у воду. Чабани безпорадно стояли на березі, а Сидорович мало не плакав, бо він був певен, що сильний вир затягнув його незамінимого собаку в глиб Лени, звідки вже немає рятунку.
Важко висловити подив усіх трьох чабанів, коли Буран, якою вони вже почали було оплакувати, раптом виринув далеченько від попереднього місця, тримаючи в пащі напівживе ягня. Радості пастухів не було меж. Ще трохи, і вони пустилися б у танок.
Коли чотириногий рятівник підплив з ягнятком до берега, всі троє схопили його в обійми і мало не на руках віднесли Бурана додому.
Ягнята були ледве живі. Останнє взагалі лежало нерухомо, і його довелося разом з трьома іншими перенести в будинок Сидоровича. Там малюкам зробили штучне дихання, розтерли їх рушником і знову повернули до життя.
Згодом ягнят поклали на теплому припічку. Буран стрибнув до них і почав облизувати їм мордочки. Так він, напевно, проявляв батьківське піклування про своїх вихованців. Зрозуміло, що після такого відважного вчинку всі колгоспники вважали Бурана найкращим з усіх собак, які будь-коли стерегли овець. Голова колгоспу написав про цю пригоду до редакції обласної газети, і через кілька днів у Чановку приїхав репортер, щоб з'ясувати подробиці. Спочатку він вислухав розповіді всіх чабанів, а потім сфотографував Миколу Сидоровича з Бураном і Бурана з ягнятками.
Репортер, мабуть, був у захваті від Бурана, бо не пошкодував пишномовних слів і під заголовком «Самовідданий страж» описав у газеті цю історію так гарно й цікаво, що всі тільки й говорили про Бурана.
Тут я хочу звернути вашу увагу на те, як деякі собаки можуть зрозуміти ситуацію. Буран, очевидно, помітив, що люди ставляться до нього з особливою увагою, і раптом змінив свою поведінку. На настирливі намагання людей нав'язати йому свої ніжності Буран відвертав голову, а коли такої демонстративної зневаги не вистачало, він вищиряв ікла й гарчав. Але до чабанів його ставлення не змінилося, а найбільше любив він Сидоровича; та й старий чабан ні на мить не розлучався з своїм чотириногим помічником. У селищі жартували, що, напевно, Сидорович прочитав своєму псу хвалебну статтю з газети й показав йому опубліковані фотографії, і тому, видно, Буран так запишався. Проте всі в Чановці сходилися на одній думці, що навряд чи знайдеться десь поблизу собака, який зміг би змагатися з Бураном у вірності й відвазі.
У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.
Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.
Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними — жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.