Тарас Шевченко
ЗАПОВІТ
Мені тринадцятий минало
Мені тринадцятий миналоЯ пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,Неначе в бога…Уже прокликали до паю,А я собі у бур’яніМолюся богу… І не знаю,Чого маленькому меніТоді так приязно молилось,Чого так весело було?Господнє небо і село,Ягня, здається, веселилось!І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,Недовго молилось…Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеє —І те помарніло.Поглянув я на ягнята —Не мої ягнята!Обернувся я на хати —Нема в мене хати!Не дав мені бог нічого!..І хлинули сльози,Тяжкі сльози!.. А дівчинаПри самій дорозіНедалеко коло менеПлоскінь вибиралаТа й почула, що я плачу,Прийшла, привітала,Утирала мої сльозиІ поцілувала…
Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі сталоМоє… Лани, гаї, сади!І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.Бридня!.. а й досі, як згадаю,То серце плаче та болить,Чому господь не дав дожитьМалого віку у тім раю.Умер би, орючи, на ниві,Нічого б на світі не знав,Не був би в світі юродивим,Людей і бога не прокляв!..
Заповіт
Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.
Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу… отоді яІ лани і гори —Все покину і полинуДо самого богаМолитися… А до того —Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте.Кайдани порвітеІ вражою злою кров'юВолю окропіте.І мене в сім'ї великій,В сім'ї вольній, новійНе забудьте пом'янутиНезлим тихим словом.
Тополя
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Нащо зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить;Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться – серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте, все розкажу,Слухайте ж, дівчата.Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила,Пішов та й загинув…Якби знала, що покине, —Була б не любила;Якби знала, що загине, —Була б не пустила;Якби знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою;Якби знала!..
І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зустрінеться.Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю…Само серце знає,Кого любить… Нехай в'яне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята;Біле личко червонієНе довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати;А він її запитає:«Чи не била мати?»Стануть собі, обіймуться, —Співа соловейко;Послухають, розійдуться, —Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:«Де ти була, що робила?»Сама собі знає.Любилася, кохалася,А серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло.Не сказало – осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає, – як сирота,Білим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужії люде.Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила…А серденько б'ється!
Минув і рік, минув другийКозака немає;Сохне вона, як квіточка, —Ніхто не питає.«Чого в'янеш, моя доню?» —Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.«Іди, доню, – каже мати, —Не вік дівовати.Він багатий, одинокий —Будеш пановати».
«Не хочу я пановати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки поплачуть:Легше мені в труні лежать,Ніж його побачить».
Не слухала стара мати,Робила, що знала;Все бачила чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла вночі до ворожки,Щоб поворожити:Чи довго їй на сім світіБез милого жити?«Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий-серденько?Чи жив, здоров, чи він любить,Чи забув-покинув?Скажи ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько,Скажи, коли знаєш!Бо видає мене матиЗа старого заміж.
~ 1 ~