До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, – їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем – "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".
Україна, яку ненавидів, – була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, – була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".
Тих, що кували кайдани, – проклинав. Тих, що їх несли покірно, – жалів. А тих, що їх рвали, – любив!
Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну – тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами – Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, – їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, – їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.
До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, – до нас.
Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам… І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, – злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".
Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна – Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і просто Юд. На них усіх слово його – це свист бича, це найкраща зброя – як тоді, так і тепер.
Ось чому тепер має гриміти його клич! Ось чому вивчати треба колене його слово! Кричати всім оглухлим і понімілім! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і після смерті був і є його голос "воістину гуком воскреслої труби архангела".
Тож коли до вас проходять шашлі, паплюжать революційно-визвольний рух та його борців, чи мучеників; коли нашіптують, що "головою муру не проб'єш"; що ті, які впали, були "непотрібними жертвами", а живі є "глупими романтиками" в найкращому випадку; а що в найгіршому – оті, які ховаються по лісах і борються з займанцем – є бандити, розбійники, відповідайте їм словами Шевченка: "брешеш, людоморе, за святую правду-волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний!"
Коли приходять до вас з брехливими словами фарисеї (бо батько їх диявол – "отець лжи") і нашіптують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, – це ж, мовляв, лише "хворі люди", яких треба лікувати, а не ганьбити; це ж, мовляв, наші "заблудші брати", до яких не з каменем треба підходити, а зі "щирим серцем", шукати з ними "спільну мову", їх переконувати, – відповідайте їм словами Шевченка: не є братом той, хто продає матір за шмат гнилої ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів уважає і з ними спільну мову шукає!
Не вважав Шевченко за брата того, хто помагав москалеві "з матері полатану сорочку здіймати". Не вважав за братів – "донощиків і фарисеїв", ні "рабів, підніжків, грязь Москви".
Коли вам дорікатимуть, що ви "шовіністи", пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж: "продав у різницю москалеві".
Коли будуть "суєслови" закидати вам "нетолеранцію" і "ненависництво", – пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився "задирливо й нетолерантно до ідеї поєднання з москалями"; що вражав не одного "хижим проявом своєї загарливої ненависті" до всього, що гнобило й душило його Україну!
Коли закидатимуть вам, що проповідуєте "хижацькі ідеї", що брак вам "гуманності", – пригадайте, що ще Шевченкові радили "рідні земляки" надати "побільше людяності" його "гайдамакам"; що ще йому радили покинути "скверну путь хижацтва" й навернути до "культури", яку несли в Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим "суєсловам"!
Коли говоритимуть вам, що не "повстанською романтикою" визволиться Україна, а "реальною політикою", не "фантазіями", а "працею" – пригадайте слова Шевченка: "Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати й любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріальних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним". Чудова мрія, велика ідея "фантаста" й "романтика" – більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе прив'язання до існуючого, до матеріального, людей "реалістично" настроєних. Ось була думка Шевченка – романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, – плює на Шевченка.
Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, – "сміття з помела" московських підбрехачів під назвою "прогресу", соціалізму, колективізму, або "модерну", "найновішу" філософію життя з клоак відфранцуженого й "зінтернаціоналізованого" Парижу ("сартризм"!), – пригадайте, що й за Шевченка приносили суєслови "з чужого поля в Україну великих слів велику силу"; що тим хотіли дурисвіти Україну "просвітити современними вогнями, повести за віком"! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: "спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!"
Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани та їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою багатьма замками. І пригадайте рівно ж ту сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які він хотів воскресити. Пригадайте, що ідеал "лицарів великих" – це не був для нього лише історичний спогад, хоч блискучий, але мертвий, – це був ідеал, який він прагнув бачити знову пануючим, здійсненим в його Україні. Лицарями він називає і героїв сучасного йому Кавказу, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем називає і свого "Юродивого", того "одного козака з міліона свинопасів", який чинно запротестував проти московського деспота. Давнина наша, яку паплюжать новітні "суєслови-лицеміри", дорога була Шевченкові, в ній він бачив правдиву Україну і її лицарський дух прагнув воскресити знов.