— Схрестімо пальці, — сказала вона й взяла мене під руку. — Ходімо.
На землі лежав апельсин. Ніколь підняла його, поклала до кишені сріблястого плаття Перлової Діви.
— Вона мертва? — прошепотіла я.
— Не знаю, — відповіла Ніколь. — Ходімо, треба поквапитися.
Ми дійшли до воріт, показали перепустки, Янголи випустили нас. Ніколь не розгортала свій плащ, щоб не було видно, що в неї немає перлів. Далі по вулиці, трохи правіше, стояло чорне авто, як і обіцяла Тітка Лідія. Ми сіли, водій навіть не озирнувся на нас.
— Усе гаразд, панянки? — запитав він.
— Так, дякую, — відповіла я, але Ніколь перебила:
— Ми не панянки!
Я штурхнула її ліктем і прошепотіла:
— Не говори так до нього.
— Це не справжній Хранитель, — сказала вона. — Тітка Лідія не дурна.
Вона дістала з кишені апельсин, взялася чистити його. Повітря сповнилося свіжим ароматом.
— Хочеш? — запитала Ніколь. — Можеш узяти половину.
— Ні, дякую, — відповіла я. — Їсти його неправильно.
Зрештою, то було до певної міри священне приношення. Але Ніколь з’їла весь апельсин.
Я подумала, що це була помилка. Хтось помітить. Через неї нас заарештують.
Мені було прикро, що я вдарила Тітку Відалу. Хоча й не дуже: якби я цього не зробила, вона закричала б і нас би зупинили. Та хай навіть так, серце в мене калатало. Що, як я справді її вбила? Але щойно її знайдуть, мертву чи живу, на нас однаково влаштують полювання. Як сказала б Ада, ми вгрузли по самі вуха.
Тим часом Аґнес показувала, яка вона ображена, — тим самим мовчазним стисканням вуст, яким Тітки давали зрозуміти, що ти десь перейшла межу. Найімовірніше, це було через той апельсин. Може, не варто було його брати. А тоді мені спало на думку погане: собаки. Апельсини мають різкий запах. Я почала переживати щодо скоринки.
Ліва рука знову засвербіла навколо літери «О». Чому вона так довго заживає?
Коли Тітка Лідія сунула мікроплівку мені в руку, я думала, що це блискучий план, але тепер сумнівалася, що це аж така чудова ідея. Якщо моє тіло і повідомлення — одне, що станеться, якщо моє тіло не доїде до Канади? Я ж не можу відрубати собі руку й надіслати її поштою.
Автомобіль проїхав через кілька пропускних пунктів: паспорти, Янголи вдивляються у вікно, аби переконатися, що ми — це точно ми. Але Аґнес сказала, щоб я полишила розмови водієві, і він чудово впорався: Перлові Діви те і се, і які ж ми шляхетні, і які жертви приносимо. На одному з пунктів Янгол сказав:
— Щасти вам у вашій місії.
На іншому, далі за містом, вони жартували поміж собою:
— Сподіваюся, потвор чи шльондр вони нам не привезуть.
— Або одне, або інше.
Сміх обох Янголів.
Аґнес поклала долоню мені на руку. Застерегла:
— Не відповідай.
Коли ми виїхали за місто, на шосе, водій передав нам пару сандвічів зі штучним гілеадським сиром.
— Гадаю, це наш сніданок, — мовила я до Аґнес. — Козявки з білим хлібом.
— Маємо бути вдячні, — відповіла вона своїм побожним Тітчиним голосом, тож я зрозуміла, що вона досі обурена.
Було дивно думати про неї як про сестру — такі різні ми були. Але я просто не мала часу з усім цим розбиратися.
— Я рада, що в мене є сестра, — сказала я, аби помиритися.
— Я теж рада, — відповіла Аґнес. — І вдячна.
Але вдячності в її голосі було небагато.
— І я вдячна, — промовила я.
На цьому розмова скінчилася. Я думала запитати її, скільки ще нам говорити так, по-гілеадському — чи не можна припинити це і поводитися нормально, якщо вже ми тікаємо? Але, можливо, для неї це й було нормальним. Може, вона не вміла інакше.
У Портсмуті, Нью-Гемпшир, наш водій висадив нас на автовокзалі.
— Щасти вам, дівчата, — сказав він. — Влаштуйте їм пекло.
— Бачиш? Він не справжній Хранитель, — зауважила я, сподіваючись розговорити Аґнес.
— Звісно, ні, — відповіла вона. — Справжній Хранитель ніколи не промовив би слова «пекло».
Автостанція була стара й занедбана, жіноча вбиральня — розсадник бацил, і не було жодного місця, де можна було б обміняти наші гілеадські талони на щось їстівне. Я була рада, що з’їла той апельсин. Одначе Аґнес була не така перебірлива, вона звикла до того лайна, яке в Ардуа-холі вважали за їжу, тож на два наші талони купила якийсь нібито пундик.
Спливали хвилини, мене била нетерплячка. Ми все чекали й чекали, і от нарешті прийшов автобус. Коли ми сідали в нього, деякі пасажири кивали нам, наче віддавали честь військовим. Літня Еконожина сказала: